Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Іван і Чорна Пантера 📚 - Українською

Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іван і Чорна Пантера" автора Володимир Лис. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 82
Перейти на сторінку:
десь за селом ліс вив, ревів і пугукав. Ці звуки почув і сільський п’яничка Петро, він, бідака, так нализався у двох із трьох кукуріцьких барах, що вирішив заночувати у найближчому стіжку біля чиєїсь хати. Прокинувшись, Петро зрозумів: надходить його кінець, він побачив, як ціле стадо рогатої звірини із роззявленими пащами, з яких пашить вогонь, оточує його і копицю, з якої щойно виліз. Волосся стало дибки на Петровій голові, штани враз почали мокріти, а коли збагнув, що нема сили втікати, то ревно, по-дитячому заплакав.

— Свят, свят, свят, — хрестилися кукурічці і серед них сердешний Іван.

Та він враз перестав хреститися і подумав, що бідолашні вовчики виють тому, що голодні. І незнаний звір трубить, бо не напоєний і не нагодований. Як був, у самих підштаниках і сорочці, в якій ліг спати, Іван вийшов на кухню і на столі намацав шматок хліба. Мов сновида, поплентався до комори і там у діжці так само наосліп намацав шматок сала. З ними і вийшов надвір.

— Іване, де ти? — гукала з хати мама, та він її не чув.

Він спинився, зачудований. Небо над головою цієї ночі було зірне-зірне. Десь із-за крайньої од лісу хати викочувався великий і круглий, схожий на щойно спечений млинець місяць.

Ураз дрижаки вхопили Івана од звуків, що лунали здалеку і наче зовсім близько, од собачого гавкоту і холоду, що взяв його у свої невидимі лещата.

«Куди ж мені йти?» — Іван подумав і підніс руки з дарунками для голодних звірів над головою.

Він боявся і воднораз відчував: має щось зробити. Пересилюючи страх і холод, вийшов на вулицю і поклав припасені для звірини лагодзінки на лавочку. Якоїсь миті здалося, що на лавочці сидить, як тоді, того пам’ятного вечора, тато.

— Тату, — прошептав Іван.

На лавці нікого не було. Іван стояв, повернутий лицем до місяця, що тепер тільки краєчком жовтого кола торкався Линенчикової тополі. Враз він відчув — щось змінилося. Змінилося довкола нього і в селі в цілому. А може, й поза селом. І вже як одвернувся од місяця й подивився на хату, яка вночі біліла, наче тепла, саме тепла, скибка загуслого молока, Іван збагнув, що змінилося.

Не було чути вовчого виття і трубного ревіння, а за ним стихло мукання корів і стихав собачий гавкіт.

— Во мя! Отця, й Сина, й Тебе, Божий Душе, — перехрестився Іван, а поглянувши на велике небесне світило, додав: — І тебе, ясен місяцю. Бувай здоровий, тико ще посвіти мені стежку, мушу йти, бо холодно.

І він пішов, похитуючись, як то завше ходив, до хати. На порозі мати стрітили, сабанила мама Панаска, куди його ото серед ночі понесло?

— Цитьте, мамо, бо зновика вовчики завиють, — налякав маму Іван і вдавано позіхнув — хочу спати, мовляв, ніч усе-таки.

— Никого на вулиці не видко? — спитала мама Панаска.

— Нє, — відповів Іван. — Тишина й Божая благодать.

— Чогось же розгавкалися, — сказала мама, — теї псиська, щось же почули.

— Може, місяць не міг зійти, а вони його підганяли, — відказав Іван.

— Ой, Іване, непутьовий сину, — зітхнула мама.

Коли Іван заснув, йому приснилося, що він іде вулицею з великим буханцем хліба під пахвою. Та чогось холодно йому од теї хлібини, геньби льодину несе. Коли гля, а то не хліб, то місяць у нього під рукою примостився. Бач, який гицель, утік з неба, думає уві сні Іван, певно, до бару йому захотілося. Ну нє, голубе, мені пиво пити, а тобі людям світити, абись в темноті не блудили. А місяць так жалібненько: холодно мені, Іване, то в тебе й рішив зігрітися, не проганєй на небо, я тобі зірку оно з неба дістав та в кишеню поклав, учительці своїй подариш чи тій, ну, Іване, не стидайся, бо я все знаю і бачу — чорній пантері. Добре вже, згоджується Іван, тріньки посидь там, погрійся, мені не шкода по правді. А сам до кишені мац, абись глянути, яку ж то зірку зірвав та йому, Іванові, поклав до кишені хитрун місячисько. Тільки сунув руку і відчув, як її обпекло. Закричав Іван і… очі розплющив. Мама над ним схилилася.

— Господи, чого ти кричєв, Іване?

— То був сон…

Не було меж розчаруванню Івановому.

— Який сон? Страшне щось приснилося?

— Нє. Добре…

— То чого ж кричєв… Ци зновика придурюєшся?

Іван відвернувся до стіни, бо відчув, як з ока сльоза викочується, а за нею друга. Сон, сон, нащо то був сон… За вікном уже добре просіявся світанок. У своїй кімнаті не спала Зінаїда, котру мучила дилема: що зробити, аби вранці її гостя, що ледь-ледь чутко посопувала поруч, не побачила хай ліпшого, ніж в інших в селі, але звичайного, збитого з дощок нужника.

«Мо’, запропонувати якусь каструльку? — думала Зінаїда. — Чи мисочку? Дідько візьми, наврядчи в нашій крамничці є нічні горщики».

Винесемо вирішення цієї проблеми за дужки нашої оповіді. Зінаїда Антонівна вже знала, заради чого, власне, приїхала в Кукурічки Таумі Ремпбелл. Але оскільки була не місцевою, то про жінку-відьму, яка могла колись водитися в цьому селі, не чула. Все ж, порадившись із директорським подружжям (Софія Петрівна таки була місцевою в енному коліні), вирішила насамперед звозити гостю до найстаршої в Кукурічках баби Пріськи Гапонихи. Мо’, щось знає майже столітня бабця…

Після душу в лазні й сніданку (Таумі лемзнула вівсяну кашку майже без масла й з’їла спечене на її замовлення яблучко, запивши шипшиновим чаєм) зібралися до Гапонихи. Георгій Семенович милостиво дозволив Зінаїді Антонівні пропустити уроки, а сам, навідавшись до школи, відправив себе у відрядження за передовим досвідом. Поки він мив свій куплений два роки тому вживаний «Фольксваген», у Таумі задзвонив мобільник.

Коли вона їхали сюди, дбайлива Ніколь поклала їй у сумку два стільникових апарати від найпотужніших тутешніх операторів. У сусідній, більшій за кількістю населення Волиці стояла якраз вишка «Київстару», отож зв’язок був і телефон спрацював. Телефонувала Ніколь, щоб повідомити: дзвонили щойно з офісу в Нью-Йорку. Їм у свою чергу повідомили з Товариства захисту таїтянської культури, що кілька годин тому помер президент їхнього товариства містер Джавіртан Тампереств’є, й дуже просили поінформувати про це міс Ремпбелл. Похорон через три дні на Гаїті в його рідному містечку.

— Гаразд, передай їм співчуття, — сказала Таумі.

Вона полегшено зітхнула. Зі смертю старого відпадала потреба шукати той дурний череп. Навряд чи він став комусь розповідати про свою мульку — поєднання двох черепів. Той, хто таємно прагне бути володарем світу, не розповідатиме завчасно про

1 ... 51 52 53 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван і Чорна Пантера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іван і Чорна Пантера"