Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

Порятунок знайшовся сам собою: половинка останнього вікна, якраз того, біля якого я сидів, могла зсуватися, відкриваючи доступ до огрійливого тропічного повітря за бортом мікроавтобуса. Я швидко смикнув куцу чорну ручку вбік і вистромив якомога ширше роззявлений писок назустріч теплому вітру. І саме вчасно, я вам скажу, бо шлунок у ту ж мить зібрався з останніми потугами і вишпурнув перші шматки їжі…

Ет, щоб ви там не казали, ото було видовище! Ні словом сказати, ні пером описати. Навколо проносились прегарні краєвиди, дорога змійкою звивалася вниз, а я хвацько ригав, на повному ходу звісившись з вікна маршрутки, під захопленими поглядами сусідів-пасажирів та водіїв зустрічних авто. Руде дівча з Барселони запопадливо піддержувало мене ззаду за шорти, аби в своєму інтелігентному пориві не заблювати боки автобуса я надміру не перегнувся з вікна. При цьому я ще й встигав милуватись запаморочливими тропічними ландшафтами — бурхливо зеленими схилами гір північного Чіапасу.

Довго, ох і довго мене там вивертало! Я виплюнув сьогоднішній сніданок, затим вивергнув усю учорашню вечерю, услід полетів ситний обід Ани Марії Камерас. По-моєму, я навіть роздивився на дорозі послідки того такосу, що наїв ще у Пуеблі. Зрештою, виснажившись вкрай, змокрілий та позеленілий, з надутою вітром зачіскою, як у найкращі роки Елвіса Преслі, я впав на своє місце і прикрив вікно.

— Оце ти утнув, аж дух перехопило, — шанобливо вимовила іспанка. — Я ще такого не бачила…

Я нічого не відказав, але подумки затято пообіцяв собі після повернення додому написати на форумі «TripAdvisor» такий відгук про цю трикляту дорогу з Сан-Крістобаля до Паленке, на фоні якого сварливі розумування заїдливої американки здаватимуться милими різдвяними колядками.

Я приїхав у Паленке втомлений, голодний і розбитий. Мене ще досі нудило після жахливої гірської дороги і, хоч я й вивергнув з черева усі поживні шматки, але їсти все ще не міг. Надворі стояла справжнісінька тропічна спека. Те, заради чого я приперся в таку далечінь, — одне з найвідоміших стародавніх міст майя — цікавило мене в той момент менше всього. Хотілось впасти на асфальт, заснути, і борони Боже, щоб приснились автобуси…

Проте я незчувся як усі погані відчуття минули, наче їх водою змило, варто мені було наблизитись до руїн. Майже дві години я безперестану дряпався на піраміди, продирався крізь стіни напівзруйнованих храмів, спускався до могил майя, зовсім не відчуваючи спеки, втоми чи голоду. «Храм Сонця», «Храм Хреста», «Храм написів», а ще палаци, гробниці, барельєфи змусили забути про нещодавно пережиті на шляху до загубленого міста потрясіння.

Коли в усьому Паленке не лишилося жодного квадратного метра, куди можна було б зазирнути, я всівся в тіні розлогого тропічного дерева в одному з глухих закутків археологічної зони. Переді мною простягся рівненький, акуратно підстрижений газон, а поодаль покоїлись залиті сонцем величні руїни. Поряд проходили люди, неспішно, повагом. Склавши ноги лотосом, спершись спиною на прохолодну кору старого дерева, просидів так до самого закриття розкопок.

Я був за дванадцять тисяч кілометрів від Батьківщини, серед чужих і незнайомих мені людей, у самому серці суворої загадкової землі, сини якої віками молились чужим мені богам. Але я чомусь теж захотів там залишитись.

XII. Rembo stuff[112]

Хоробрість не завжди гарчить. Іноді хоробрість — це той тихий голос в кінці довгого дня, який промовляє: «Завтра я спробую знову».

Анна Ханнінґейк

Справжніх шукачів пригод завжди було обмаль. Людство знало немало ризикових та авантюрних людисьок, яким ніколи не сиділося на місці, але вони зроду не стали б шукати неприємностей на свою голову просто так, заради гострих відчуттів. Для того, щоб встромити свою макітру в коловорот пригод, потрібен гарний стимул. У всі віки для різношерстих джентльменів удачі такими стимулами були слава, багатство і всякі інші, супутні їм товари. А за відсутності вищезгаданого навіть найвідважніші пройдисвіти вважали за краще дати драла перед небезпекою, особливо якщо були впевнені, що ніхто не застукає їх за таким безславним діянням.

Ви вже, мабуть, встигли подумати, що зараз я почну чергову хвалебну оду жменьці людей, навсправжки відданих її величності Пригоді, котрі тільки те й роблять, що по три рази на день стрибають на линві з мосту, дряпаються без страховки на найкрутіші бескиди і лізуть обніматися з левами. А потім, вдаривши себе кулаком у груди, розказуватиму, як з високо задертим носом я помарширував підкорювати тропічні ліси на півдні Мексики. Нічого подібного, панове, бо насправді не все так елементарно в цьому житті. Не тільки ті, хто полював за багатством і славою, опинялися втягнутими в справдешні пригоди: чимала частка найзапекліших авантурників надибувала свої пригоди не за власним бажанням. Комусь щось недоказали перед дорогою, хтось переплутав рейс, інший повернув не туди на роздоріжжі, а дехто просто-на-просто не відав, на що йде. Останнє — це про мене.

Оплачуючи триденний тур по руїнах майя в Сан-Крістобалі, я ненароком помітив у журналі реєстрації те, що інші мандрівники платили лише за одноденний вояж до руїн Паленке. Ніхто, абсолютно ніхто не їхав далі.

— А що після Паленке? — спитав я в огрядної жіночки-оператора.

— Після Паленке… кгм… е-е-е… там екотур… екотур по джунглях. Бонампак, Яхчілан, ночівля у готелі в джунглях, а потім… ну, трохи погуляєте по тропічному ліску.

- І все?

- І все.

— Давайте.

Отак просто і легітно я підписався на одну з найбільших авантюр свого життя, завуальовану милим palabra[113] «екотур».

— Вас підберуть у Паленке, — кинула жіночка мені навздогін після того, як я розрахувався і вийшов з контори.

Якби ж то знаття, що насправді ховалося за цим, на перший погляд невинним словечком. Але тоді я нічого не знав про давній мексиканський звичай називати кепські штукенції хорошими словами.

* * *

Я визирнув надвір крізь пожовкле і потріскане скло мікроавтобуса. Ми щойно в’їхали на круглу галявину, вирубану в хащах. По периметру її оточувала непрохідна стіна, сплетена із зелених ліан, сірого чагарнику, коричневого пагілля та коренів. Причому, то була стіна в прямому розумінні слова: без мачете людині крізь неї нізащо не продертися. На прогалину можна було втрапити лише через прорубану стежку, яка вела