Читати книгу - "Зло не має влади"

Сарани полчища. Тьма. Але якщо військо некроманта буде рости з кожним убитим ворогом… Якщо він підніме полеглих у бою стоногів і ті обернуться проти живих хазяїв… Теліпаючись високо в небі, де крижаний холод і нема чим дихати, я думала в розпачі: що ж краще? Королівство некроманта — чи вічне життя без Королівства?

І мені схотілося додому.

Геть звідси. Годі вже, все загинуло, тріумфуй, Королево Туману. Дивлячись на всі ці лиха, якось краще розумієш, що твоє звичайне нудне життя зовсім не таке вже й погане. Добре спокійно спати ночами, гуляти з друзями, читати книжки. Ходити в кіно…

Але навіть якщо я повернуся додому, некромант і принц-деспот рано чи пізно відвідають мене. У моїх інтересах — не дратувати їх. Піти зараз і сидіти тихо…

Мої злі сльози пролилися вниз. Напевно, солдати прийняли їх за дощ.

* * *

Мені пощастило. Я приземлилася на широкому карнизі й застигла — у світанкових сутінках мене можна було прийняти за горгулію. Внизу відкритою галереєю пройшов патруль. Притискаючись до стіни, намагаючись не скреготіти клинком Зшивача, з посохом напереваги я посунулася до вікна.

Скла тут не було. Вікно слугувало за бійницю. Якби я була важчою кілограмів на п’ять, нізащо не протиснулася б.

Усередині чувся безперервний шелест і тихе, жалібне виття. Серце в мене стугоніло, мов бубон; тільки хвилини за дві я зрозуміла, що шелестять кажани, літаючи під склепінням величезної зали, а завиває вітер у дерев’яних трубках, навмисно розвішаних на протязі. Я опинилася на вузькому балкончику, що оперізував залу на висоті п’ятого поверху. Внизу, серед величезного порожнього простору, горіли три свічки на великому потворному канделябрі. У колі світла сиділи двоє, і я їх відразу ж упізнала.

— …ти мусив її вбити! Сентиментальність — перший крок до поразки. Ти краще за мене це знаєш, ти ж некромант і спадкоємець некромантів!

Принц-деспот, причепурений у оксамит і срібло, їв криваве м’ясо з великої порцелянової тарелі. Павуки прислуговували йому. Максиміліан весь у чорному сидів навпроти у високому кріслі. Праву руку він витяг уперед; на рукаві в нього вчепився пазурами в тканину кістяк великого птаха з загнутим дзьобом.

— Чого мовчиш? — принц-деспот витер губи краєм білої скатертини.

— Чекаю, поки ти скінчиш мене повчати, — похмуро відгукнувся некромант. Кістяк на його рукаві присів, розгорнув куці крила.

Деспот крекнув:

— Ми згубили шляхи до відступу, ваша величносте.

— Я не збираюся відступати. Я зумію втримати свій замок. Ти знаєш, що це значить.

— Це значить, що тижнів за два почнеться голод. Слід було визначити в інтенданти твого друга-людожера. Він знайшов би спосіб добути свіжого м’ясця.

— Не найгірша ідея, — Максиміліан сухо посміхнувся. Пташиний кістяк змахнув кістяними крильми, намагаючись злетіти, й ледь не звалився з рукава. Максиміліан притримав його.

— Бракує махового пір’я, — сказав принц-деспот.

— Бракує, — погодився Максиміліан. — Це проблема.

Їхні голоси чулися виразно, відбивалися від стін, долітали до балкону, де я причаїлась. Мені здавалося, що мій подих розноситься громом і що вони от-от задеруть голови, щоб глянути, хто там шумить.

— Дівчисько слід випхати до її дрібного світу силоміць або хитрістю, — провадив принц-деспот. — Де воно? Як його шукати?

— Не маю жодного уявлення.

— Невже ти, могутній маг, не в змозі її зачути?

— Вона теж могутній маг. І мені начхати, де вона. Я не збираюся здавати Королівство Сарані — я вже сказав.

Максиміліан зашепотів, супроводячи це складними рухами пальців на обох руках. Кістяк стрепенувся. Крила його затяглися начебто газовим полум’ям, подовшали — зелений вогонь, здавалося, замінив птахові оперення. Максиміліан клацнув пальцями — кістяк, огорнутий зеленавими вогненними стрічками, злетів над столом і заколихалися язички свічок.

— Розвідка, — сказав Максиміліан.

Моторошний птах піднявся вище, пролетів повз мене й випурхнув у те саме вікно-бійницю, яким я влізла кілька хвилин тому. На щастя, він нічого не освітлював — навпаки, пітьма навколо нього щільнішала.

Я перевела подих, знову глянула вниз. Принц-деспот відсунув тарілку з обгризеною кісткою:

— Гаразд. Якщо я доставлю її тобі — ти погодишся перевести в її світ нас обох?

— Так, — відгукнувся Максиміліан по нетривалій паузі. — Мені буде спокійніше, якщо ти заберешся звідси… Тільки врахуй: за кілька років тут буде величезне Чорне Королівство, яке досягне свого розквіту. І я десять разів подумаю, перш ніж приймати назад перебіжчиків.

— Ти невдячний, як некромант, — деспот сито посміхнувся. — Колись у мене теж був замок. І ціла рать у підпорядкуванні. І землі, що стогнали під моїм гнітом… думаю, що стогнали від задоволення, — він заіржав.

— Я пам’ятаю, — холодно сказав Максиміліан. — Пам’ятаю дуже добре.

— Незабаром у мене знову буде замок. Купа людей, солдатів і рабів. Ці, як їх, шофери, охоронці… Все, про що ти мені розповідав.

— Врахуй: у тому світі є ще закон, суди, в’язниці…

— Закон будь-якого світу я переінакшую на свій смак. Єдина людина, що вміла стати на моїм шляху, зникла, випарувалася, нема її!

Він натхненно підвищив голос. «Нема її», — застрибало під стелею.

Деспот ліниво потягся:

— Чудово. Ну що, вже світанок? Настав час подивитися на цю славнозвісну Сарану?

— Вона того варта… — Максиміліан знову зробив паузу. — Слухай-но, деспоте. Ти впевнений, що Сарана не здобуде помилково того, іншого замку? Замку Оберона?

— Що рідше я чутиму це ім’я, — вкрадливо зауважив деспот, — то міцнішою буде наша дружба. А Сарана нічого не переплутає, не хвилюйся. Королівство підкоряється правилам тонкого світу: столиця там, де король.

— Звідки ти знаєш?

— Роки у в’язниці кого завгодно перетворять на професора.

— Ти впевнений, що ви з Сараною читали ті самі книги?

— Собаці не потрібні книги, щоб гризти кістки й не гризти каміння. Ти зголосився бути королем. Ти посів порожній трон. Тепер, щоб зруйнувати Королівство, Сарані доведеться вбити тебе.

— Значить, Королівство вистоїть.

Принц-деспот посміхнувся. Підвівся з-за столу.

Виросла його чорна тінь на мозаїчній підлозі:

— Отже, некроманте, ми з тобою домовились: я приведу дівчисько. Ти влаштуєш нам перехід.

— Вона маг, — сидячи й далі, відгукнувся Максиміліан.

— Ти казав, у своєму світі вона майже не відрізняється від інших. Просто переведи нас через межу. Я буду про неї дбати, виховувати… Ти ж казав, що вона виросла без батька?

Мене пересмикнуло. Так, Максиміліан знав багато чого про моє життя, сидів на кухні, теревенив із моїми рідними… Я сама привела його до нас додому!

— Ти не втримаєш її за межею, — неголосно сказав Максиміліан. — Вона будь-якої хвилини зможе втекти в Королівство.

— Навіть якщо в покарання я приріжу її рідну неньку?

Я змусила себе не рухатися. Навершя посоха було накрите краєм