Читати книгу - "Вершник без голови"

На рівнині внизу видно було й інші будинки, але тільки до того будинку й дороги до нього прикипів насторожений і допитливий погляд молодої креолки.

Деякий час вона стояла, отак спостерігаючи, але марно: нікого не видно було ні в будинку, ні коло нього. Та й на приватній дорозі, що вела до садиби, так само як і на загальному путівці, теж не було ані душі. На пасовищі бродило кілька коней, але всі без сідел і вершників.

Може, донья Ісідора виїхала до Моріса на побачення? Чи, може, він зайшов у дім?

Де вони тепер — у гаю чи в будинку? Якщо в гаю, то чи знає про це дон Сільвіо? А якщо в будинку, то чи він удома, чи схвалює цю зустріч?

Ось які запитання мучили молоду креолку, коли вона раптом почула кінське іржання, а потім і цокіт копит на кам'янистій дорозі.

Дівчина подивилася вниз і побачила мустангера, що піднімався крутим схилом пагорба просто до неї. Вона могла б помітити його й раніше, якби вся її увага не була прикута до гасієнди.

Він їхав сам, як і тоді, коли поминав Каса-дель-Корво. Ніщо не говорило про те, що він недавно був у чиємусь товаристві, а надто в товаристві коханої жінки.

Уникнути зустрічі з ним Луїза не могла: було запізно. Плямиста лошиця вже відповіла на вітання свого давнього знайомого. Отож і вершниця мусила лишитися на місці, чекаючи, поки мустангер під'їде до неї.

— Доброго ранку, міс Пойндекстер, — мовив він, бо і в прерії не заведено, щоб дама віталася перша. — Ви сама?

— Сама, сер. А чом би й ні?

— Кругом же зарості… А втім, я згадав, ви ж казали мені, що любите їздити верхи на самоті.

— Здається, ви теж це любите, містере Джеральде. Чи, може, ви не завжди їздите на самоті? Я не помиляюся?

— Слово честі, я справді люблю їздити сам. А останнім часом маю нещастя жити в тутешньому готелі, чи, краще сказати, в заїзді, то там цілий день такий гамір, що й здоровому важко знести, не те що хворому, як оце тепер мені. Після всього того шарварку прогулянка верхи по цій тихій дорозі — просто насолода. Під цими тінястими акаціями з їхніми пишними зеленими віялами, що тріпочуть на вітерці, будь-який хворий забуде про свої недуги. Ви згодні зі мною, міс Пойндекстер?

— Вам краще знати, сер, — на мить збентежившись, відказала дівчина. — Ви ж так часто тут буваєте.

— Часто? Та я тільки вдруге сюди приїхав, відколи зміг знову сісти в сідло… Але пробачте, міс Пойндекстер, а звідки ви взагалі знаєте, що я тут буваю?

— О, — мовила Луїза, червоніючи й бліднучи, — цього не можна було не помітити. Я маю звичку проводити багато часу на асотеї. Там так гарно, особливо раннім ранком, коли ще не жарко, дме свіжий вітрець, співають пташки в саду, і краєвид навколо чудовий. З нашого даху добре видно й цю дорогу. Звідти я й бачила вас, коли ви проїжджали, — звичайно, тільки доти, доки ви не заїхали під ці тінясті акації.

— То ви мене бачили? — спитав Моріс, зніяковівши, але не від натяку, прихованого в останніх словах, — його він просто не міг зрозуміти, — а від згадки про те, як, їдучи відкритою ділянкою дороги, він раз у раз дивився на Каса-дель-Корво.

— Та хіба ж я могла не побачити? — швидко відповіла молода креолка. — Від нас до дороги заледве шістсот ярдів. Навіть жінку — меншу за вас і на меншому коні — і то було добре видно. Коли я побачила, як спритно вона накинула своє ласо на бідолашну антилопку, то одразу зрозуміла, що це та сама сеньйорита, чесноти якої ви так люб'язно мені змалювали.

— Ісідора?

— Ісідора.

— Ай справді. Вона ж якийсь час тут гостювала.

— І дуже дбала про містера Моріса Джеральда?

— Атож, і це правда. Вона була дуже добра до мене, а я так і не мав нагоди їй подякувати. Хоч як приязно вона до мене ставиться, проте люто ненавидить нас, іноземців, і нізащо б не погодилась переступити поріг готелю містера Обердоффера.

— Он як! Мабуть, вона воліє зустрічатися з вами під цими тінястими акаціями?

— Я зовсім не бачився з нею, принаймні вже багато місяців, і тепер, мабуть, не скоро побачуся, бо вона поїхала додому, на Ріо-Гранде.

— Ви кажете мені правду, сер? Ви не бачилися з нею?.. Вона вже поїхала звідси?

— Поїхала, — відповів Моріс, видимо здивований. — Ну звісно, я з нею не бачився. Та й дізнався про те, що вона була тут, тільки коли лежав хворий і вона надсилала мені всякі ласощі. Правду кажучи, вони були мені дуже до речі. Готельна кухня далеко не з найкращих, та й містер Обердоффер ставиться до мене не дуже прихильно. Донья Ісідора надто щедро віддячила мені за ту невелику послугу, що я їй колись зробив.

— Послугу? Чи можна спитати, яку саме, містере Джеральде?

— Авжеж. То була чиста випадковість. Просто мені трапилася нагода заступитися за цю дівчину й урятувати її від індіанців — Дикого Кота і його одноплемінців-семінолів. Вона попалась їм до рук, коли їхала з Ріо-Гракде в гості до свого дядька, дона Сільвіо Мартінеса, — онде видно його будинок. Ті негідники були п'яні, —і їй загрожувала, може, й не смерть, але чимала небезпека. Одне слово, бідолашна дівчина опинилася в скруті, і їй було б нелегко вирватись, коли б я випадково не проїжджав там.

— І оце ви називаєте невеликою послугою? Ви надто скромні в своїх оцінках, містере Джеральде. Та якби хтось зробив таке для мене…

— То чим би ви віддячили йому? — спитав мустангер з притиском на останньому слові.

— Я б покохала його, — швидко відказала дівчина.

— А коли так… — Моріс під'їхав майже впритул і, нахилившись до неї, прошепотів їй на вухо так палко, що аж дивно було чути від нього, завжди такого стриманого: — А коли так, то я віддав би половину свого життя за те, щоб побачити вас у руках Дикого Кота і його п'яних одноплемінців, а другу половину — за те, щоб вирятувати вас із небезпеки!

— Ви правду кажете, Морісе Джеральде? Не жартуйте зі мною, я не дитина. Скажіть щиро! Це правда?

— Так, правда! Клянуся небом! Найсолодшою миттю в моєму житті була та, коли під

час верхової прогулянки одна чарівна жінка нахилилася до мене в сідлі