Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Село не люди 📚 - Українською

Читати книгу - "Село не люди"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Село не люди" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 62
Перейти на сторінку:
Сірий зухвало зиркнув на товаришів, смикнув Катерину за рукав рожевого скляного пальта. Так у пальті й упала на підлогу.

— Сірий, бля… — і всі троє навалилися на Катерину.

Рвали одяг. Мопсик захлинався.

Вітько заплакав. Рученята чайника не втримали. На себе окропом.

— Ой! — од болю підскочив.

До буржуйки кинувся, гілку палаючу витяг і прямо на кубло — кидь!

— Сука!.. — всі троє — урізнобіч.

У Сірого на щоці аж шкіра злізла:

— А-а-а-а-ай! Сука! Уб'ю! — по підлозі катається.

Двоє інших отетеріли. До тями прийти не можуть. Куди спочатку кидатися — не розуміють: чи на Вітьку малого, чи на Катерину, чи, мо! Сірому понти обламати… Маля Катерину за руку:

— Біжімо… Та цуценяти не забудь…

— Не забуду, не забуду… — з ніг падає, із землянки дереться. Мопсик поруч крутиться.

Вискочили. І з гори — комітьголов. Під горою сіли, озирнулися. Нема нікого…

— Дякую тобі дуже, Вітя, ти мене врятував…

— Здалася ти мені! — кинув Вітька. — Я цуценя рятував, бо воно аж під Сірого в купу залізло. Боявся, задушать.

— Однаково — спасибі, — Катерина сльози втирає. Пальто роздерте до тіла прикладає. Рукава відшматували, падлюки…

Де голку з ниткою взяти? Ет, мама лаятиметься. Дуже лаятиметься. А татко скаже:

— Краще б вугілля на зиму купили…

Під пальто руку запустила — як розридається!

— Ти чого? — маля їй.

— Гроші… Усі гроші вкрали!

— У тебе гроші були? — Вітька смішно плеснув долоньками, захитав головою. — От яка ти дурна! Яка дурна… Треба було мені одразу сказати. Я б так сховав — ніхто б не знайшов…

— Звідки ж я знала?..

— Нічого ти не знаєш! Як мала. Годі вже ревти, бо довго тут сидіти не можна. Знайдуть…

— А куди? Куди? Як із міста вибратися?

— Пішли…

— А ти?.. — Із тобою піду. Мені тепер повертатися не можна.

Через міст перейшли та все прямо, прямо…

— Дай цуценя понесу, — попросило маля.

— Бери… — Катерина віддала мопсика. Одразу стало ще холодніше. Ноги в ґумових чоботях — як дерево.

— Мо', десь погріємося? Іти не можу…

— Давай погріємося, — маля завернуло до під'їзду житлового будинку. — Скоро їдальня буде…

— Як це?

— Для бомжів їдальня. Вони дітям завжди без черги суп наливають.

— То давай не грітися… Пішли, пішли…

Біля дверей зачиненої благодійної їдальні трусилися од холоду десятки зо два безпритульних.

— Бомжари! Коли харч даватимуть? — вигукнуло маля. Сірий брудний натовп ворухнувся.

— З'їж свого собаку! — кинув облізлий чоловік років тридцяти.

— Годі малих чіпати, — прошамкотіла молода, але беззуба жінка. До Катерини з Вітьком: — Обіцяли скоро відчинити. Ставайте, не бійтеся.

— А чого б це ми боялися?! — вигукнуло маля й подерлося просто до віконця їдальні.

За годину ситі — розм'якли.

— Розкажи про свою Шанівку…

— Ти розкажи. Такий малий… Чого з дому втік?

— Били… Мамка до хати не пускала, поки гривень п'ять не покажу, а люди жадібні. Не дають…

— А де твій дім?

— Тут, у Києві… На Солом'янці.

— Це де?

— А-а-а-а! — маля махнуло рукою. — Мені твій цуцик подобається. Такий чудний!

— Так я його Чудним і назвала.

— Дай мені…

— Не можу. Він мені як рідний став. Розмовляю з ним.

— А ти зі мною говори…

— Та не можу віддати. Він же не іграшка. Він живий. За мною біг… Із теплої хати втік.

Маля насупилося, мопсика з рук не випустило.

— Добре, хоч понесу… Візьмеш мене із собою у своє село.

— Ходімо. Там добре… З кургану світ видно. У хаті тепло. Мамка борщу наварить і все гукає: «Спішіть, поки гарячий!»

— Тебе мамка з хати не гнала?

— Що ти! Вона у мене золота… І татко.

— Чого ж утекла?

— Не від них…

Катерина чогось злякалася, розгубилася. «Як це? — подумала. — Я ж про дядька Романа сьогодні — і не згадала…»

Маля зітхнуло, штурхонуло Катерину в плече:

— Ходімо! Скоро темно буде. Хоч би за місто вибратися…

До ранньої зимової темряви Катерина з Вітьком устигли дістатися тільки до кінцевої станції метро «Лісова».

— Це нічого… — розсудило маля. — Звідси сільські дядьки додому їдуть, може, хто й підбере.

— А чого вони звідси додому їдуть? — спитала Катерина.

— Харч продадуть і їдуть…

Метро обійшли. Вітька командував.

— На трасу треба…

Ледь дісталися. Темно. Машини багнюкою ляпають.

— Однаково хтось зупиниться. Махай! Махай! Вони на тьолок швидше клюють… — маля. — А я відійду…

Катерина руку виставила, махає щосили. Стомилася — рука відпадає.

Обернулася — нема Вітька. Зник разом із мопсиком.

— От хитрюща дитина, — прошепотіла. — І що мені тепер робити?

Пішла дорогою від міста. У пальтечко рожеве скляне кутається.

Аж за спиною гальма — як заверещать! Грюк!..

Відскочила. Обернулася: стоїть авто розкішне поперек дороги, у нього ще одне врізалося. А під колесами… мопсеня тіпається. І Вітько навколішках до нього повзе. Та й кричить — дорослі дядьки з автомобілів підійти не наважаться:

— Сука! Сука! — маля до мопсика доповзло, тремтить. — Що ж ти наробив, сука! Я ж тебе, бля, просив… Я ж тебе, бля, умовляв… Не біжи ти від мене! Як же я без тебе, бля, буду… Не помирай… Не помирай…

Катерина скрутилася край дороги. Ворухнутися не може. Очі мокрі заплющила.

— Бідне цуценя…

Аж — геп! Здригнулася, очі розплющила — цуценя поряд. Мертве. Дядьки його з дороги відкинули, Вітька за комір — і давай між собою лаятися.

— Куди ти дивився?!

— А ти чого відстань не тримав?

— Ти у всьому винуватий.

— Ні, ти…

Катерина простягнула руку. Мопсеня було ще тепле.

По-собачому холодної зимової ночі Катерина колупала гілкою мерзлу землю в лісочку край дороги. Чудного поховати хтіла. Та де там! Хоч зігрілася, так старалася. Прикидала цуценя снігом і гілками, пішла до дороги.

— Вибачай, Чудний… Помру, як зараз не зігріюся… — ледь змогла вимовити.

На ранок обмерзлу дівчину в роздертому рожевому скляному пальті знайшли край дороги пенсіонери Кочубеї. Старим «москвичем» їхали, поверталися від доньки зі столиці. Легко їхали. А чого б не легко? Півсвині, сотню яєць, двох курей, три літри сметани й мішок картоплі приперли рідній дитині, а назад — порожні. Петро Іванович Кочубей хоч і мав мінус три в окулярах, ще й за кермо вчепився, а рожеве пальто край дороги помітив. Зупинив «москвича».

— Мати, чуєш? — гукнув дружині.

Та сопе собі, спить. Довіряє чоловікові. Не боїться.

— Ганя, а ну піди глянь… — розбуркав.

— Куди це? — спросоння.

— А онде рожева ганчірка гарна! Свині підстелимо…

Ганя очі продерла, з «москвича» вилізла. Хазяєчка. Мо' комусь щось непотрібне, а Ганя йому раду дасть. Підійшла.

— Матір Божа! Петю, Петю… Тут дівча змерзле у пальті!

Петро Іванович зопрів за мить. До Катерини кинувся.

— Зараз трусону…

1 ... 51 52 53 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Село не люди"