Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Доки мої переслідувачі зрозуміли, куди я подівся, я був уже далеко.

Увесь день лив дощ, і раптом у небі засяяло сонце, відбиваючись у бризках фонтана, що запрацював за спинами китайців.

Я наткнувся на них на малесенькій площі. Вони саме обідали біля фургончика піцеріі. Випльовуючи і кидаючи їжу на прилавок, вони кинулися до мене, а як тільки я зупинився, завмерли, стиснувши кулаки. Отоді струмені фонтана і піднялися догори, обливаючи їх крижаною водою.

Як каже Сашко:

— Гопля!

Але китайці навіть не звернули на це уваги.

Зірвавшись із місця, вони побігли до мене. А школярки у синіх піджаках — учениці молодшого класу — завмерли, спостерігаючи за нами витріщеними очима.

Але як вони не намагалися, так і не побачили, що я робив для того, щоб один з китайців перекинувся через спину, другий — перелетів через мармурову лавку, завмерши за нею, а третій — збив із ніг міма, який збирав милостиню, намагаючись зобразити статую свободи для прийнятих ним за американців болгарських туристів. Четвертого китайця я зустрів ударами обох кулаків у груди. Можна було обійтися і без подібних ефектів, але я не хотів розчаровувати школярок, які за мене вболівали.

І їм сподобалося. Принаймні, коли останній китаєць упав, вони почали підстрибувати, кричати і плескати в долоні. А їхня класна керівничка глянула на мене поверх окулярів і підморгнула, але в мене просто не було на це часу.

— О, — я звернув у провулок, побачив їх, а вони побачили мене. За мить я вже біг, а китайці мчали за мною.

Через два перехрестя (одне з них на червоне світло), сходинками банку (побачивши мене, охоронці біля входу схопилися за пістолети). Повз автобус, який рушив, не дочекавшись мене. Повз газетярів, що наповняли газетами торговий автомат. Просто в двері маленького магазину.

Двері були старими. І зачинившись за мною, вони ще довго валандалися і скрипіли величезними мідними петлями. Так і не зупинившись, бо за кілька секунд їх відчинили китайці.

Відчинили, вбігли всередину і завмерли.

Так-так. Перш ніж забігати в цей магазин, треба було прочитати вивіску над входом.

Меч, із яким я їх зустрів серед прикрашених зброєю та обладунками стін, був середньої ціни підробкою. Але підробкою, зробленою із справжньої сталі.

— Вибачте, — я взяв його за жовте плече і вийняв з машини, у яку він хотів сісти.

— Це моє таксі, — ощирився зупинений мною чернець.

— Та ти що?!

— Добре-добре.

— Поїхали, — сказав я таксисту.

А китайці, спізнившись на вісім секунд, почали стрибати край тротуару, намагаючись зупинити машину й для себе.

— То ваші друзі? — запитав таксист, підносячи до губ мікрофон. Ми були розділені куленепробивним склом, і щоб сказати йому «ні», я мав натиснути на кнопку.

— Будемо їх чекати чи відриваємось?

Я показав йому пачку грошей.

— Ясно.

Ми відірвалися.

Відірвалися… І знову зустрілись.

З тими самими? Важко сказати. Років двадцять тому їх узагалі не можна було відрізнити один від одного, бо всі вони носили сині мундири і полотняні кашкети з зірками. А тепер…

Ні. З цим я ще не стикався. Принаймні, я ще не бачив нікого в такій куртці зі вставками із чорного латексу.

Я саме збирався подзвонити Дмитрові, коли вони заґелґотали, побачивши мене. Штовхаючись (вулиця була тісною, саме закінчився робочий день), вони кинулися до мене, який височів над півтораметровою юрбою. Так. Тут я був вищий від усіх. Але ж мені не ставати через це на коліна?

Їх було восьмеро.

Перестрибнувши через сміттєвий бак, я опинився в тупику між двома будинками. Під нижньою з поперечин, приліпленої до глухої стіни пожежної драбини. Підстрибнувши, я зміг на неї видертися.

Щоб дістати до драбини, китайцям довелося підтягувати сміттєвий бак.

А от на даху, плоскому, чорному, що тягся до кінця вулиці, я зустрів їх з вирваною з бетонної підставки антеною. Але не із самого краю. Я не хотів, щоб хтось із них зірвався і впав униз.

І так цілий день.

Шістнадцять зустрічей, які закінчувалися побоїщами. Аж нарешті із настанням ночі я все-таки зміг сховатися від них у готелі для клерків.

Найгірше щодо будь-якої з азіатських мафій — хай то тріади, якудзи