Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Це в нас чоловік чотирнадцять, зібравшись разом, тримають у покорі третину торговців і бізнесменів міста. А в японців, а тим більше в китайців з їх більш ніж мільярдним населенням, банда, до якої не входить щонайменше дві-три тисячі осіб — не банда, а так — дворова команда хуліганів-аматорів.

Судячи з того, скільки китайців приїхало полювати за нами в Нагано, вони вважали себе професіоналами.

Але в ту ніч мене хвилювала не їхня кількість, а те, що я тепер буду робити з ними всіма.

Дмитро так і не передзвонив мені. Автовідповідач Сашка обіцяв передати своєму хазяїну всі мої побажання, але жодної звістки я так і не отримав.

Лежачи на твердому матраці, постановив, що завтра, якщо знову не додзвонюся, навідаюсь до одного і до другого. А вже тоді ми вирішимо, що нам робити з китайцями. А точніше: де нам краще сховатися на наступні кілька місяців, поки вони не втомляться нас шукати і не повернуться додому.

Ніч у готельному номері. У номері, більше схожому на труну.

Головне лихо Японії — відсутність хоч якихось вільних територій. Земля і житло тут коштують так дорого, що багатьом родинам доводиться тулитися в квартирах разів у п’ять менших, ніж та, яку я називаю своєю.

Але до цього звикаєш. До кінотеатрів на три ряди, до кабінетів стоматологів, розмірами як двомісний ліфт, до низьких стель, до вузьких коридорів, до сидінь у метро — мініатюрних, немов стільчики в дитячому садку. І до отаких готелів, з номерами, де поміщається тільки один матрац, подушка й ковдра. Навіть лампа є частиною стіни. Без вікон та інших зручностей.

Та й які зручності можуть бути тут, якщо сама кімната — півтора метра в довжину і по метру в ширину й у висоту. Не те, що не встанеш, а навіть ноги не витягнеш.

Але для клерків, які живуть у передмісті і працюють у діловій частині міста, такі номери стають другим домом. Вони живуть тут роками. У сотнях сотень таких готелів.

Живуть і не бачать у цьому нічого дивного.

У Китаї дотепер існує безліч легенд і міфів про карликові дерева та їх чарівні перетворення і, як і раніше, високо цінуються карликові дерева з вигадливою формою стовбура і коренів. І це не дивно, адже бонсай були привезені з Китаю в Японію в період Камакура (1185–1333) ченцями буддійської школи Дзен, що вчила бачити в малому велике.

Я прокинувся вже після того, як клерки вирушили на роботу. А тому обійшлося без черги в душовій і зауважень з приводу того, що для гоління я використовую вже п’яту порцію води. Адже воду тут можна було отримати тільки після того, як запхаєш у щілину автомата-умивальника кілька дрібних купюр.

Ну а список другого дня — «незаплановані, але неминучі зустрічі з китайцями» — був ще довшим: від однієї до двадцяти чотирьох.

(1..2..3..)

4

Одразу на виході з готелю. Ще відчуваючи, як ниє після незручного сну спина.

Я побачив його (он, біжить до мене з довгим ножем у руці) краєм ока, обернувшись тільки після того, як зняв кришку зі сміттєвого бака. Не праві мультфільми — коли людина на повному ходу врізається в залізну кришку, вона не залишає на ній увігнутий відбиток свого обличчя.

Але зате змушує голосно лунати:

— Г-бам-м-м-м!!!

Ударом великого дзвону, який звістив про початок нового дня. Дня, сповненого погонь і стрілянини, яка тепер лунала Все частіше й частіше.

(5.. 6..)

7

Я поперебивав йому руки, а коли він спробував дістати мене ногою, розбив йому коліно. Потім підняв і, притиснувши до ліхтаря, так що його ноги зависли над тротуаром, запитав:

— Хто тебе послав?

Але мені знову не пощастило, вже всьоме. Цей китаєць теж не говорив ні японською, ні англійською, ні, тим паче, українською.

— Погано, — і перекинувши його через себе, я пішов собі.

Навіть не озирнувшись, як він упаде.

Побачити кулю, що летить у тебе. Змусити себе не схопити її, пригнутися і вистрелити у відповідь.

Я вистрелив, і китаєць відхилився назад, упираючись потилицею в стіну, у яку й пішла послана мною куля. Посипалася штукатурка. І от він випрямився, присипаний нею, як клоун пудрою.

Два постріли з боку лівої руки і три зі спини. Піднімаючись над кулями