Читати книгу - "Таємниче життя дерев"

Отже, від часу заснування національного парку мине п’ятсот років. Якщо взяти стару діброву, котру доти тільки помірно використовували з господарською метою, і віддати її значну територію під захист, то для цього процесу вистарчило б і двісті років. А оскільки вздовж і впоперек країни часто як заповідні території обирають далекі від природи ліси, то треба розраховувати на трохи більше часу (з позиції дерев) й на особливо різку реорганізаційну фазу в перші десятиліття.

Незрідка хибною є оцінка зовнішнього вигляду європейських правікових лісів. Нефахівці часто припускають, що тоді місцевість заросте чагарниками й утворяться непролазні хащі. І де сьогодні панують напівпрохідні ліси, там завтра керуватиме хаос. Заповідники, до яких уже понад сто років не ступала людська нога, доводять протилежне. Через щільну тінь трави та чагарники практично не мають шансів, а тому на природних лісових теренах панує брунатний колір (від опалою листя). Маленькі дерева ростуть неймовірно повільно й дуже прямо, їхні бічні гілки короткі та тонкі. Домінують старі материнські дерева, а їхні бездоганні стовбури скидаються на колони собору.

На противагу правіковим лісам, на територіях з господарськими лісами є значно більше світла, позаяк там постійно зрубують дерева. Тут ростуть трави й кущі, а засіки з ожини не дозволяють рухатися перетятою місцевістю. Крони зрубаних стовбурів лежать абиде й спершу утворюють додаткові перепони — загалом вимальовується дуже сумна, ба навіть по-справжньому, безладна картина. Натомість крізь праліси здебільшого можна спокійно ходити. Тільки де-не-де на землі видно окремі грубі, відмерлі стовбури, що пропонують природню лавку для відпочинку. Оскільки дерева доживають до древнього віку, то зрідка трапляється падіння мертвих екземплярів, а відтак у лісах майже нічого не відбувається. Упродовж людського життя практично неможливо зауважити жодних змін. Отож, заповідники, в яких розвиваються штучно вирощені та правікові ліси, заспокоюють природу й дають нагоду краще відчути її всім, хто прагне відпочинку.

А як щодо безпеки? Хіба ж ми щомісяця не читаємо про загрози, що їх нам несуть старі дерева? Зламані гілки, а то й цілі стовбури, які падають на лісові доріжки, хатинки чи припарковані автомобілі? Звісно, таке може трапитися. Проте небезпека, що походить від лісів господарського призначення, є незрівнянно більшою. Понад дев’яносто відсотків пошкоджень унаслідок буревіїв припадає на хвойні дерева, що ростуть на нестабільних плантаціях і падають уже за поривів вітру швидкістю сто кілометрів за годину. Я не знаю жодного випадку, коли старий листяний гай, який вже давно не використовують з господарською метою, став би жертвою таких погодних умов. Отже, я можу тільки кинути гасло: «Більше влади дикій природі!»

Якщо розглянути спільну історію людини і тварини, то в останні роки вимальовується позитивна картина. Хоча ще й досі існує промислове утримання худоби, досліди над тваринами та інші безцеремонні форми користування, ми таки поступово визнаємо, що в наших братів-тварин також є емоції, а отже, і права. Наприклад, у Німеччині 1990 року набрав чинності закон Цивільного кодексу щодо покращення правового становища тварин (TierVerbG). Його метою є припинити трактування тварин як речей. Тим часом дедалі більше людей відмовляються від споживання м’яса чи свідомо не купують м’ясні продукти, воліючи зменшити муки тварин, яких утримують у промислових масштабах. Я вважаю цей розвиток дуже позитивним, тому що так поступово приходить усвідомлення, що тварини в багатьох сферах відчувають те саме, що й ми. Це стосується не тільки близьких до нас ссавців, а й комах, приміром, осетниць. Науковці в Каліфорнії виявили, що навіть ці мініатюрні тваринки здатні мріяти. Відчувати співчуття до мух? Настільки далеко люди ще не зайшли, а хай якби це сталося, то емоційний шлях до лісів і тоді б не був знайдений. Адже між мухами й деревами лежить для нас розумова перешкода, яку фактично не можна здолати. Великі рослини не мають мозку, здатні тільки дуже повільно рухатися, цікавляться зовсім іншими речима й вікують свій вік з украй повільною швидкістю черепахи. Не дивно, що хоча й кожен школяр знає, що це живі істоти, проте дерева розглядаються як предмети. Коли в каміні весело потріскують дрова, то вогонь поглинає труп якогось бука чи дуба. Або ж папір цієї книжки, яку ви зараз тримаєте в руках: він складається з очищених, колись із цією метою зрубаних (а отже, вбитих) смерек та беріз. Чи це не пересада? Я так не думаю. Адже, якщо поміркувати про все, що ми дізналися з попередніх розділів, то цілком спокійно можна покласти паралелі зі шніцелями та свинями. Ми використовуємо живих істот, яких заради наших цілей убивають — і тут нема що прикрашати. З іншого боку стоїть питання, чи наші дії дійсно ганебні. Зрештою, ми також є частиною природи й так побудовані, що вижити можемо тільки за допомогою органічних субстанцій інших видів. Цю необхідність ми поділяємо з усіма тваринами. Питання тільки в тому, чи ми не послуговуємось екосистемою лісу надмірно й чи ми, подібно до випадку з промисловим утриманням худоби, не завдаємо деревам зайвої шкоди. Тут діє той самий принцип, що і з тваринами: можна спокійно використовувати деревину, але й треба дозволити деревам нормально жити. Це означає, що вони мають задовольняти свої соціальні потреби, жити в справжньому лісовому кліматі з неторканими землями й передавати свої знання наступним поколінням. Принаймні частина дерев мусила б з гідністю доживати до старості й, урешті-решт, помирати природною смертю. Що під час виробництва продуктів здійснює біологічне сільське господарство, те саме втілює в життя вибіркове господарство. У його процесі щільно перемішуються всі види за віком та розміром, отож, молоді дерева й надалі можуть рости під кронами своїх матерів. Тільки де-не-де обережно зрубують стовбури, які коні опісля тягнуть до найближчого шляху. І, щоб