Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Тіні над Латорицею 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

382
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тіні над Латорицею" автора Володимир Леонідович Кашин. Жанр книги: 💙 Детективи / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 92
Перейти на сторінку:
не заходили. Я пальцем нікого не зачепив — присягаюсь!.. А вранці Довгий каже…

— Називайте справжнім прізвищем, — перебив Самсонова капітан Вегер, який писав протокол.

— … А вранці Довгий, тобто Кравців, каже: «Давай змотуватися — там убили!»… Я її не душив, не різав, чого ж мені відповідати?!

— Розкажіть по порядку.

— Що говорити? Від яких пір?

— Почніть з вечора.

— Були ми у Довгого, тобто Євгена Кравціва, у карти грали, в очко. Потім вийшли. Ми ще раніше вирішили, що підемо до вдови.

— О котрій годині ви там були, біля її будинку?

— Точно не скажу. Десь о першій ночі. Пішли, значить, прийшли…

Самсонов говорив тепер, не спиняючись, і капітан Вегер ледве встигав за ним записувати.

— Нікого не зустріли дорогою?

— Якась парочка на розі стояла. Під деревом, недалеко дому… А може, ще хтось був… Не придивлялися.

— Далі.

— Перелізли через паркан.

— Нічого вас не здивувало там, на подвір'ї?

— Ні, — розгубився Самсонов.

— Як же вас собака не порвав? У Іллеш добрячий пес.

— А собаки не було. Він у сараї брехав, замкнутий. Глухо, наче з-під землі… Ми здивувалися, а потім зраділи… Можна іще цигарку? Два дні не курив — вуха попухли.

— Беріть, — сказав Коваль. — І розповідайте.

Самсонов розговорився, пожвавішав, випростався, ніби з кожним словом скидав із себе тягар.

— Ну, підійшли тихенько до дверей, — продовжував він. — А в хаті шамотня якась, шпортання, і хтось хрипить, немов душать.

— Виразно чули хрипіння? — із сумнівом перепитав Вегер, переставши писати.

— Спочатку подумали, що примарилося. Знаєте, нерви… А потім — іще й іще! Та так страшно, що ми — назад. І змоталися.

— Такі страхополохи, — буркнув майор Бублейников. — Злякалися — і кінці у воду.

— Коли назад лізли, — я на паркані якраз був, — там хтось закричав, у мене аж мороз поза шкірою пішов. І зараз, як згадаю, — зіщулився Самсонов, — моторошно.

— Так відразу й кинулися назад? — перепитав Коваль.

Самсонов кивнув.

— І не поцікавилися, що там робиться, у домі?

— Довгий сказав: «Тут мокре діло…» Хтось випередив нас.

— А ви теж були готові на «мокре»?

Самсонов вилупив злякані очі:

— Хай йому чорт, мокрому!

— А ножі навіщо взяли? — спитав майор Бублейников.

— У мене не було ножа.

— А у Кравціва?

— Не знаю. Може, й був.

— А для чого він узяв?

— Може, замки ламати.

— А де викинули їх?

Самсонов знову почав відмовлятися: ніяких ножів у них не було.

— А де ті, що ви їх з Кравцівим у майстерні виготовляли?

— Ніяких ножів я не робив.

Для наступної розмови з Кравцівим, якого Коваль справедливо вважав головною постаттю у цій компанії, було досить того, що розповів Самсонов, і підполковник вирішив поки що відправити хлопця назад у камеру.

— Самсонов, ви розповіли трохи правди, це добре. Це на вашу користь… Але скажіть ще одне: ви вдвох ходили до Іллеш чи втрьох?

— Удвох! — хлопець готовий був землю їсти на доказ. — Тільки вдвох, тільки вдвох, — повторював він.

— А хто такий Кукушка? — поцікавився капітан Вегер.

Самсонов немов поперхнувся словами і, поглядаючи кудись убік, промимрив:

— Не знаю.

— Він не був з вами тієї ночі?

Ледве не сказав: «Ні, не був», — але вчасно стримався. Проте Коваль помітив розгубленість хлопця, а Бублейников поклав собі при наступному допиті витрусити з Самсонова цього Кукушку, як грушу з мішка. А поки що…

— Дозвольте, Дмитре Івановичу, ще запитання, — звернувся він до Коваля, помітивши, що той втратив інтерес до підозрюваного і викликав конвоїра.

Коваль кивнув.

— З чого ти жив тут три місяці? — спитав Бублейников хлопця. — На які гроші?

— Два з половиною.

— Гаразд, два з половиною.

— Випадкові заробітки. На вокзалі речі підносив. Курортникам. Чемодани, всякі корзини, мішки.

— І тобі довіряли?

— Дрова різав та колов.

— У травні і червні? Не мели, як порожній млин.

— Є такі, що й у травні дрова заготовляють.

— А худобу пасти не наймався?

— Пробував.

— До кого?

— На вулиці Духновича, на Лісній… Прізвищ не знаю. Мене Довгий водив… Але не взяли.

— А до Іллеш?

— До вбитої? Ні, не наймався.

Бублейников зробив багатозначну паузу, глянув на колег і сказав Самсонову:

— На цей раз ти, здається, не збрехав. Зрозумів, що палиця має два колеса… А на які гроші ви із Кравцівим роз'їжджали?

— Квитки він купував. Я не знаю, на які… Були, значить, гроші. Він на «Водоканалі» робив.

— Знаємо його роботу, — двозначно буркнув Бублейников. У кабінет увійшов конвоїр.

Самсонов, не читаючи, підписав протокол, який дав йому капітан Вегер, і, оглядаючись на невблаганно суворого майора, витираючи рукавом футболки спітніле обличчя, вийшов з конвоїром.

Після короткої перерви Коваль наказав привести Кравціва.

— Ну що ж, — сказав підполковник, коли той за його дозволом опустився на стілець

1 ... 51 52 53 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні над Латорицею», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні над Латорицею"