Читати книгу - "Стежкою легенд"

Є припущення, що сова теж наділена термоскопічним зором.

Кожна жива мишка, кожна пташка також випромінює інфрачервоні промені. Хижак, який має своєрідні чутливі до теплових променів «термометри», міг би визначити за їхньою допомогою місцеперебування своїх жертв.

Досліди з совами дали суперечливі наслідки. Одним ученим пощастило підтвердити припущення про «тепловий» зір сови. Інші своїми працями довели, що такого зору сова не має. Питання це ще має бути уточненим (сіра сова бачила інфрачервоні промені, а вухата сова — ні).

Проте знайшли ще й інших тварин, які мають інфрачервоний зір, — черепах та кальмарів!

Польський дослідник Войтузяк, експериментуючи з водяними черепахами трьох різних видів (одна з них звичайна європейська болотна черепаха), довів, що вони розрізняють довгохвильові промені сонячного спектра і їх можна навчити сприймати інфрачервоне світло як зримий сигнал.

Володар термоскопічних очей — глибоководний кальмар хіротентіс.

Щодо кальмарів [57], то деякі глибоководні види, крім звичайних очей, мають ще так звані термоскопічні очі, тобто органи, здатні уловлювати інфрачервоні промені. Ці очі розкидано по всій долішній поверхні хвоста. Кожне має вигляд невеличкої темної цяточки. Під мікроскопом видно, що побудоване воно, як звичайне око, але має світлофільтр, який затримує всі промені, крім інфрачервоних.

Світлофільтр міститься перед лінзою, яка заломлює проміння, — кришталиком. Лінза відкидає сконцентрований пучок теплових променів на чутливий до них орган, який сприймає промені.

Термолокатори іншої конструкції недавно вивчено в змій. Про це відкриття варто розповісти докладніше.

На сході СРСР, від прикаспійського Заволжя та середньоазіатських степів до Забайкалля та уссурійської тайги, водяться невеличкі отруйні змії, так звані щитомордники: їхня голова зверху покрита не дрібною лускою, а великими щитками.

Люди, що бачили щитомордників зблизька, стверджують, ніби в цих змій чотири ніздрі. В усякому разі, з боків (між справжньою ніздрею та оком) у щитомордників добре помітні дві великі (великі ніздрі) і глибокі ямки.

Щитомордники — близькі родичі гримучих змій Америки, яких місцеві жителі іноді звуть квартонарицями, тобто чотириніздрими. Отже, і гримучі змії теж мають на морді дивні ямки.

Усіх змій з чотирма «ніздрями» зоологи об'єднують у родину так званих кроталід, або ямкоголових.

Ямкоголові змії водяться в Америці (Північній і Південній) та в Азії. За своєю будовою вони скидаються на гадюк, але відрізняються від них згаданими ямками на голові.

Понад двісті років учені розв'язують загадану природою крутиголовку, намагаючись встановити, яку роль відіграють у житті змій ці ямки. Яких тільки не було припущень!

Гадали, що це органи нюху, дотику, підсилювачі слуху, залози, які виділяють мастило для рогівки очей, уловлювачі найменших коливань повітря (бічна лінія у риби) і, нарешті, навіть повітронагнітачі, які поставляють до ротової порожнини нібито необхідний для утворення отрути кисень.

Проведені анатомами тридцять років тому старанні дослідження показали, що лицеві ямки гримучих змій не зв'язані ні з вухами, ні з очима, ні з якимись іншими відомими органами. Це заглибини на верхній щелепі. Кожна ямка на певній глибині від вхідного отвору розділена поперечною перегородкою (мембраною) на дві камери — внутрішню і зовнішню. Зовнішня камера міститься спереду і широким воронкоподібним отвором відкривається назовні, між оком і ніздрею (в ділянці слухової луски). Задня (внутрішня) камера зовсім замкнута. Лише згодом пощастило помітити, що вона з'єднана із зовнішнім середовищем вузьким і довгим каналом, який відкривається на поверхні голови біля переднього кутка очей майже мікроскопічною порою. Проте, коли в цьому є потреба, розмір пори може, мабуть, значно збільшуватись: адже отвір має кільцеву замкнену мускулатуру.

Перегородка (мембрана), що розділяє обидві камери, дуже тонка (завтовшки біля 0,025 міліметра). Густе сплетіння нервових закінчень пронизує її у всіх напрямках.

Безперечно, лицеві ямки — це органи якихось чуттів, але яких?

1937 року два американські вчені — Д. Нобл і А. Шмідт опублікували велику працю про наслідки своїх багаторічних дослідів. Їм пощастило довести, стверджували автори, що лицеві ямки становлять собою… термолокатори! Вони уловлюють теплові промені і за їх напрямком визначають місцеперебування нагрітого тіла, що випускає ці промені.

Д. Нобл і А. Шмідт експериментували з гримучими зміями, штучно позбавленими всіх відомих науці органів чуття. До змій підносили обгорнуті чорним папером електричні лампочки. Поки лампи були холодні, змії не звертали на них ніякої уваги. Та ось лампочка нагрілася — змія відразу це відчула. Підняла голову, насторожилася. Лампочку наблизили. Змія блискавично кинулася і вкусила теплу «жертву». Не бачила її, проте вкусила точно, не схибнувши.

Експериментатори встановили, що змії знаходять нагріті речі, температура яких хоча б на 0,2 градуса Цельсія вища за навколишнє повітря (коли їх наближати до самісінької голови). Тепліші речі розпізнають на відстані до 35 сантиметрів.

У холодній кімнаті термолокатори працюють точніше. Очевидно, вони пристосовані до нічних ловів. За їхньою допомогою змія відшукує дрібних теплокровних звіряток і птахів. Не запах, а тепло тіла виказує жертву! Адже у змій слабкий зір і нюх і зовсім поганий слух. На поміч їм прийшло зовсім особливе чуття — термолокація.

У дослідах Д. Нобла і А. Шмідта показником того, що змія виявила теплу лампочку, був її кидок. Але ж змія,