Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

Робер переконував її, що все це тільки здається, що насправді всі до неї ставляться, як і досі. Але вона знала, що вороття немає. Життя не дасть їй чистого аркуша, аби одну сторінку переписати заново.

Жаннетт визирнула у вікно. Поїзд ішов уздовж Сени, річка то наближалася мало не впритул до колії, то ховалася, забігаючи десь у далечінь звивистим руслом.

Скоро осінь…

Чомусь саме зараз подумалося про те, що людині для щастя не так вже й багато треба.

Їй захотілося вискочити з цього гуркотливого поїзда, з цього наскрізь прокуреного купе і шубовснути у річку — як колись у далекому дитинстві стрибали вони з урвистих схилів у Ла-Манш…

Вона посміхнулась, але, видно, усмішка вийшла аж надто кислою — чоловік з «локаторами» вилупився на неї і запитав з виглядом, з яким можуть говорити лише дебіли і закохані:

— Чи не можу я бути вам чимось корисний?

«Рідкісний ідіот», — подумала Жаннетт, але ця думка проскочила у підсвідомості — навряд чи вона сформулювала її так викінчено. Та нервова посмішка все ж пересмикнула її губи.

— Ви надовго в Дьєп?

— Звідки ви взяли, що я туди їду? — запитанням на запитання відрізала Жаннетт.

— А ви показували квиток провідникові…

— І давно ви підглядаєте? — від ставав їй огидним.

— Ні, — чоловік глянув на годинник, — сьогодні пішов двадцять перший день, отже шпигунської практики в мене мало…

Жаннетт тільки зціпила зуби.

— А ви надовго в Дьєп? — тепер вже вона відповідала йому тим самим.

— Це залежить од вас, — вуха-локатори настовбурчилися, як у мисливської суки, котра чує здобич.

— Не обтяжуйте себе — у мене в Дьєпі сувора матуся, і вона дасть вам прочухана, якщо ви спробуєте за мною волочитися. У нас у провінції сувора мораль.

— Ви мене неправильно зрозуміли… — Чоловік затнувся, а Жаннетт одразу ж згадала Запоріжжя, готельний номер, Бурроу, його пронизливі очиці, усмішечку половиною рота: «А вам усе зрозуміло? Хто ви? Яким чином потрапили сюди?..»

— Ви мене неправильно зрозуміли, — повторив чоловік. — Я не хочу завдати клопоту вашій матусі, хоча… ви кажете неправду.

Жаннетт здивовано звела брови.

— Ваша матінка, Франсуаза Мельє, робітниця фармацевтичної фабрики у Дьєпі, померла сім років тому. А ваш батько за рік до того зірвався з риштувань — він працював на судноремонтній верфі.

— Що ви тут робите? — Жаннетт не могла подолати своє хвилювання.

— Стежу за вами, мадемуазель. Все дуже просто.

Жаннетт скочила на ноги, сіпнула ручку дверей, але чоловік перепинив їй дорогу.

Він не відштовхнув її, але вона впала на сидіння і, затуливши очі руками, заридала.

Чоловік поклав їй руку на плече, але вона сіпнула ним, скидаючи руку і наче очищаючись од доторку, та він знову, тепер вже міцніше стиснув його. Як не дивно, від того стало спокійніше.

— Вам нема чого плакати, мадемуазель Мельє. — Вухань зняв окуляри і почав ретельно протирати їх бездоганно чистим носовиком. — Я не працюю ні на ЦРУ, ні на Сюрте. Я працюю на себе, і я скоріше ваш захисник, аніж ворог. Повірте мені і… не плачте.

— Як… Як ви потрапили сюди?.. Хто ви?

— Мене звуть Поль Ліно, я репортер на вільних хлібах, і мене, як вовка, годують ноги.

— Навіщо ви за мною стежите? Я не скажу вам жодного слова. Забирайтеся геть!

Жаннетт підвелася і зробила крок. Та чоловік зупинив її навіть не порухом — поглядом.

— Скажіть, ви любите Францію? Ви ж француженка, і вам не повинна бути зовсім байдужою ця країна. Ваша історія — ще одне свідчення того, як об Францію витирають ноги. Вам приємно бути громадянкою країни, яку використовують в ролі ганчірки?

— Я нічого не знаю. Ви просто хочете вичавити з мене якісь зізнання, аби продати їх своїй газетці, якою ви… — Жаннетт вилаялася.

Ліно аж впав на сидіння.

— О, мадемуазель Мельє, тепер я бачу, що ви справжня француженка!

— А ви, ви… проклятий шпигун!

— Це ще смішніше, хоч і зовсім неправильно, — сказав Ліно вже серйозно. — Невже у вас вистачає почуття національної гордості тільки на те, аби лаятися у вагоні електрички?

— При чому тут національна гордість? Ви граєтеся високими поняттями, а цілі переслідуєте дрібні й нікчемні.

— Ви надто упереджено ставитеся до моїх цілей, моєї роботи і до мене особисто.

Жаннетт вирішила, що вислухає цього писаку, а потім спокійно, врівноважено і твердо скаже, аби ноги його більше коло неї не було, і розпрощається ще в Руа-ні. Істериці ніхто не вірить. Відкоша треба давати рівним голосом.

— Знаєте, мадемуазель Мельє, кожен заробляє собі на хліб так, як він уміє: один прибирає вуличні пісуари, інший грає на флейті, а третій торгує заводними пташками на Єлісейських полях. В усякому промислі немає нічого забороненого, всі вони на користь людям. Щоранку ми встаємо з думкою про роботу, про те, що кожен повинен зробити, аби нагодувати родину і прогодуватися самому. І так кожен день, і тиждень, і місяць, і рік, і, як не жахливо це усвідомлювати, все життя. Щодня ми робимо щось своє, що призначені робити долею, але життя закінчується, і ми замислюємося над тим, що ми зробили, що змінилося у світі від того, що на світ з'явився саме він чи вона, чим ми вирізняємося з-поміж собі подібних, чи стало б життя іншим — кращим чи гіршим — од того, що на світі існував би не я, Поль Ліно, а якийсь інший невідомий мені Жак чи Франсуа? І часто, коли я замислююся над цим, мені здається, що життя багатьох з нас схоже на існування грибів чи, скажімо, лишайників десь у лісових нетрях. Наша функція як людини зводиться до підтримання якогось