Читати книгу - "Маленькі дикуни"

Конячу шкуру, після того як з неї зчистили шерсть, належало обробляти в такий самий спосіб, але вона була значно грубішою, тож мала просочуватись сумішшю значно довше.

Через два дні старий мисливець вискоблив її і розім’яв на гострому кілку. Шкура була вже обробленою, за винятком двох-трьох місць. Оглядаючи її, Калеб сказав:

— Гм! Вона не вся просочилася рівномірно.

Він знову змастив її сумішшю і поклав ще на день у холодок, після чого довго розминав на вістрі кілка, поки вся шкура зробилась м’якою та волокнистою.

— Ось так індіанці вичиняють шкури, — сказав Калеб. — Я ще бачив, як шкури вимочували у відварі канадської смереки, але наша шкура вийшла кращою. Тепер залишилось її прокоптити, щоб вона не задубла у воді.

Калеб розклав димове багаття і підвісив шкуру над густим димом. Шкура потемніла й почала пахнути, як пахнуть усі шкіряні вироби індіанців.

— Містере Кларк, а покажіть нам, як індіанці шиють мокасини і воєнні куртки! — знову попросив Маленький Бобер.

— Мокасини робити просто, а от воєнні куртки — не обіцяю. Кожне плем’я шиє мокасини по-своєму. Варто індіанцю глянути на взуття, він миттю визначить, з якого племені незнайомець. Найбільше славляться мокасини оджибва, тобто зі зборками. Їх викроюють із одного шматка шкіри, який загортається у зборки на підйомі ноги. В них м’яка підошва. Другий вид мокасинів поширений переважно у преріях. У них тверді підошви, щоб колючки кактусів та каміння не кололи ногу.

— Я хочу тверді підошви! — сказав Ян.

— Зараз спробуємо, — відповів Калеб.

— І мені мокасини! Це ж моя коняка! — вигукнув Гай.

— Неправда, твій батько віддав коня мені, — спокійно мовив Калеб.

Старий мисливець спеціально залишив шматок недубленої, але ретельно вичищеної шкури. Тепер він розпарив її в теплій воді. Поставив на шкуру ногу Яна, обвів її лінією і вирізав підошву. Цю підошву він поклав виворотом на той самий шматок шкури й викроїв по ній другу підошву.

Тоді Калеб зміряв довжину ступні хлопця, додав ще один дюйм, зміряв ногу в підйомі та додав півдюйма. Потім він викроїв шматок із м’якої шкіри і зробив розріз по середній лінії. Калеб вирізав другий такий самий шматок і язичок, який пришивався до великої викройки так, щоби краї збіглися. Такий самий язичок був пришитий і до другої заготовки.

— Це переди, — сказав Калеб. — Їх можна вишити бісером.

— Я не вмію.

— Вишивання — жіноча робота, тож я не навчу тебе цьому, але можу показати узор моїх перших мокасинів. Я запам’ятав його на все життя, бо сам убив бізона й від початку до кінця бачив, як скво робила мокасини.

Старий втримав на язиці, що згодом одружився з тією скво.

— А виглядали вони так, — вів Калеб далі. — Червоні та білі трикутники навколо — це гори; на п’яті маленька синя доріжка — це твоє минуле. На підйомі три: червона, блакитна і біла. Вони спрямовані вперед — це твоє майбутнє. Кожна доріжка має багато різних позначок, які означають зміни в житті та дороги, але всі три закінчуються орлиним пером — почестями. Коли мокасини будуть готові — розфарбуй їх. А зараз ми зшиємо їх голкою та доброю міцною жилою. Стібки треба робити через край, щоб не перетерлися.

Ян і Калеб не були вправними шевцями. Тож Сем з Гаєм час від часу підсміювались над ними. Сем хихотів, що із Сі Лі вийде краща скво, ніж із них обох, разом узятих.

Та зрештою вони обшили перед і стягнули міцним рубцем розріз на п’яті. Потім у кожній халявці вони попробивали по чотири пари дірочок, в які затягнули шнурки.

Ян справжніми індіанськими фарбами розмалював мокасини. Робота завершилась. Звісно, за цей час індіанська скво могла б зробити пар шість добрих мокасинів, та навряд чи так втішалася, як Ян із Калебом.

Час від часу в «книзі відвідувачів» біля струмка Ян знаходив сліди великої нориці.

Хлопцям закортіло спіймати її, і вони звернулись до Калеба по допомогу.

— Містере Калеб, а як можна зловити норицю? — запитав Ян.

— Зараз немає сенсу її ловити, — відповів старий мисливець. — Треба почекати жовтня.

— Ну, а як ви їх ловите, коли настає пора?

— По-різному.

Цього разу нелегко було розговорити Калеба, але помалу Ян зумів це зробити.

— Колись на норицю ми ставили капкани. Принаджували маленькою пташкою чи головою куріпки. Капкан убивав звіра одразу на смерть. В холоди трупик замерзав і довго зберігався, тож навіть через декілька днів його можна було знайти нормальним. А от в теплу пору багато шкурок псувалось, якщо вчасно не перевірити капкани. Тому доводилось весь час ходити й перевіряти, чи не потрапила бува в капкан норка.

…Потім хтось вигадав сталевий капкан із зубцями, який хапав звіра за лапу. День по дню тварина мучилась, поки не помирала з голоду або не відгризала собі лапу й тікала. Одного разу я спіймав норицю, в якої залишилось тільки дві ноги. Це означало, що до цього вона двічі побувала в сталевому капкані і двічі звільнялась.