Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула"

Чи живуть тут тварини? Так, і навіть таким чудним життям, що на Землі й не знайдеш схожого на нього. Деякі з них нагадують довгоногого павука, інші — богомола… Чи небезпечні вони для наших вчених? Анітрохи, бо ці тварини є, власне, ходячими рослинами. Вони мають такий же зелено-блакитний колір, як і рослини, а цей колір свідчить про наявність хлорофілу в їхньому організмі. При ближчому вивченні було встановлено, що вони, так само, як рослини, сприймають енергію безпосередньо від сонця, а матеріал на побудову свого тіла беруть з грунту… Чому рослини тут ходячі? Зі зміною пори року і появою снігу ці створіння відступають до теплішої смуги…

Але Северсону того разу так і не вдалось додивитись фільм до кінця: примчав Вроцлавський і, не пояснюючи, в чому справа, потягнув друзів до обсерваторії міжзоряного корабля. Там уже зібрались усі члени екіпажу.

— Ну, друзі, а зараз, прошу, погляньте! — Вроцлавський ввімкнув астротелевізор і показав на екран.

Картина справді була приголомшуюча: на чорному, глибокому тлі неба яскравим червоним світлом палахкотів Сатурн. Ще кілька хвилин тому він сяяв спокійно і тьмяно, а зараз на ньому буяло полум'я.

Що спричинилось до такого незвичайного освітлення щільної запони хмар над планетою?

Вроцлавський ввімкнув астрорадіолокатор, і за кілька секунд на екрані з'явився захоплюючий краєвид: грунг планети ніби розірвався в тисячах місць. З глибин Сатурна виривались, здіймаючись угору, незліченні пасма вогню.

— Вулкани… — тихо сказав Вроцлавський. — Та ще й які вулкани! Таких Земля, мабуть, не знала і в найбурх-ливішу свою епоху!

З наказу Навратіла майже всі члени екіпажу взялись до вивчення вулканічної діяльності Сатурна. Але зореліт уже віддалявся від цієї планети; Сатурн меншав і даленів.

«Промінь» перетнув орбіту Урана й Нептуна так, що вчені їх не бачили зблизька. Тільки аж на межі сонячної системи зустрілися з останньою планетою, Плутоном. Він пропливав одвічною темрявою, наче забутий всіма сирота.

Майже кожного з членів екіпажу «Променя» ця зустріч схвилювала, змусила замислитись, засумувати: адже корабель виходить в міжзоряний простір. Але коли інші могли побороти підсвідомий неспокій, то у Дітріхсона він поступово перетворювався на справжній страх.

Цятки зірок у темряві — і більш нічого. Сонце, те Сонце, яке вранці зазирало до тебе в вікно, в сяйві якого розвивалось життя, давно вже втратило свою зеленкувату корону. Тепер воно сяє не яскравіше за вранішню зорю на земному небі, його світло летить в цю частину сонячної системи понад п'ять годин!.. Землю ж звідси не побачиш, навіть коли б мав орлиний зір. Вона загубилась десь у нескінченному Всесвіті… Куди ж, куди летить корабель?! Ось уже подаленів і Плутон. Попереду — порожнеча на мільярди кілометрів.

Весь зореліт раптом задвигтів. Ні, це не був страх, що перебіг тілом міжзоряного велетня. Навпаки, це свідчило про величезну відвагу його володарів: було ввімкнуто додаткові двигуни, щоб збільшити швидкість. Тепер вже немає ніяких перепон, отже, вперед, на змагання зі світлом! Недарма корабель носить назву «Промінь»!

Лежачи на ліжку в своїй крихітній каюті, Дітріхсон намагався заснути. Він хотів переспати найважчі хвилини польоту, розлуку з сонячною системою. Але сон тікав від його очей. Нерви напружились до краю; вуха прислухались до кожного звуку. Як там?.. Що там?..

Раптом постіль під Дітріхсоном смикнулась назад; ремені, якими він був припнутий до ліжка, стиснули йому грудну клітку. Вибухи реакторів замовкли, запала тиша.

«Що трапилось?.. Пошкоджено атомну електростанцію?» Дітріхсон підхопився, намацав вимикач, клацнув… Ні, електрична мережа ціла. Чому ж не працюють двигуни?.. Чи, може, відмовились працювати реактори?

Кораблем прокотився глухий гуркіт; Дітріхсона шпурнуло вперед.

«Ну, все гаразд!» — зітхнув він з полегшенням. Але радість його тривала недовго: реактори замовкли знову.

Страшенно переляканий, Дітріхсон судорожно ухопився за ремені і заплющив очі. Йому здавалось, що міжзоряний корабель падає, — падає у незміряне темне провалля безмежного Всесвіту.

Реактори ще коли-не-коли відгукувались, але то були тільки окремі вибухи з неправильними інтервалами.

— Кінець… кінець… — шепотів Дітріхсон, схопившись за голову. — Навіщо?.. Куди?.. В ім'я чого?.. Прокляття!

Академік Хотенков зайшов до кабінету президента Всесвітньої Академії наук з сяючим обличчям.

— У вас народився син? — пожартував президент.

— Так, прекрасний чорнявий син, товаришу президент! — підхопив з посмішкою Хотенков. — Хлопчина хоч куди!

— В такому разі од щирого серця вітаю вас!

— Син у мене народився, але… — Хотенков примружив очі і зітхнув. — Але, сказати правду, він не мій…

— Цікаво! А чий же він тоді?

— 3 таким самим успіхом міг би бути й вашим.

— Ви жартуєте? — закліпав очима президент. Він, правда, відчував каверзу: Хотенков полюбляє встругнути якусь штуку. Але цього разу в нього дуже серйозний вигляд.

— Справді, ви теж винні, що син не мій! — так само серйозно продовжував академік. — Поясню вам це пізніше… Скажіть-но мені, прошу, — запитав він, показуючи на велику схему сонячної системи. — Як ви гадаєте, ця карта — правильна?

— Сподіваюсь, що так. Інакше б ми її тут не почепили.

— Незважаючи на це, дозволяю собі стверджувати, що вона — хибна.

— Цього не може бути. Схема не знати скільки разів перевірена старанними спостереженнями… Ви сьогодні говорите самими загадками. Не інтригуйте, а краще кажіть прямо, що замислили.

— Гаразд. Тоді повернемось до мого новонародженого. Хочете бачити його фотографії?.. — Хотєнков видобув з кишені кілька знімків і поклав їх на