Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула"

Своїм дітям Митькові, Аленці, Томашеві та всім іншим мандрівникам у третє тисячоліття від щирого серця присвячує.

Кабіна міжпланетного корабля, освітлювана тільки м'яким спокійним сяйвом Землі, тоне в сутінках.

Чоловік сидить у кріслі біля круглого вікна і не може відірвати очей від незвичайної картини. Його мрійний погляд блукає по величезній кулі, що пливе кудись в одвічній темряві.

Людина зі своїми радощами і турботами, людство, захоплене величною боротьбою з природою, міста і ліси, моря і суходоли — все це за кілька годин космічного польоту злилось у єдине поняття: планета Земля. Зараз вона висить нерухомо серед незліченних зірок, а її поверхня видається мертвою, ніби на ній погасло все життя.

Плечі чоловіка раптом пересмикнулись; він наче скинув з себе важку півдрімоту, одвернувся від вікна і прошепотів у присмерк кабіни:

— Аленко, ви спите?

— Ні, Северсон. Уже з годину як прокинулась, але не хотіла вас турбувати… Ви, мабуть, поринули в спогади, і тепер вам сумно, правда? — Дівчина з великими чорними очима трохи нахилилась уперед. На її обличчя з вікна впало сріблясте сяйво.

— Те, що я зараз відчуваю, Аленко, не можна назвати сумом. Розумієте… — Северсон з великим зусиллям підшукував потрібні слова. — Розумієте, тут людина… як ангел з величезними крилами. Пливе у безмежному просторі і з зоряної високості оглядає континенти. Це таке дивне відчуття… Погляньте-но на цей величезний глобус! Скільки ми, люди, на ньому вже пережили! Скільки міг би розповісти навіть я один… Там буяє й вирує життя; мені здається, ніби аж сюди сягає гудіння могутньої енергії, яка покірно служить людині. А що таке, зрештою, сама людина? Маленька мурашка, коли поглянути здалеку; вона разом зі своїми найбільшими справами — ніщо!.. А втім… — Северсон збентежено посміхнувся. — Я так розбалакався, що аж сам дивуюсь. Ще стану філософом чи поетом.

— А чом би й ні? В Космосі у людини справді немовби виростають крила. Але дуже прошу, не будьте песимістом і не порівнюйте людей з мурашками. Безсилий лише той, хто втратив віру в себе, а малий той, хто прагне тільки дрібної мети. А наша мета така велична! Ми вміємо мріяти і спроможні перетворити мрії на дійсність… — Алена схилилась до вікна. — Подивіться уважно на Землю… Якого кольору узбережжя Африки?.. Зеленого! Хіба це не прекрасний доказ могутності людини?! Ще десять років тому ми побачили б там світло-жовту пляму, яка називалась пустелею Сахарою… Або Арктика… Тоді, коли ви з Амундсеном завойовували Північний полюс, крига запинала все Заполяр'я від Азії до Америки. А тепер — лишився тільки білий острівець навколо полюса… — дівчина раптом затнулась. — Пробачте, я так багато говорю.

Северсон гірко посміхнувся:

— Ви боїтесь, що розмова про Арктику нагадає мені минуле? Ні, не турбуйтесь. Я не дитина, щоб зі мною так панькатись… — Він зручніше вмостився в кріслі, погладив рукою підборіддя, ніби перевіряючи, чи добре поголений. — Ми з вами знайомі вже досить давно, але що ви про мене знаєте? Нічого. «Для вас моє минуле огорнуте імлою», — як сказав би поет.

— Це не зовсім так, — загадково посміхнулась Алена. — Дещо про вас я все-таки знаю. Хочете мене проекзаменувати?

— Хороша, люба ученице, в такому разі розкажіть щось про Северсона. Але дуже прошу — з часів його першого життя, коли він ще мав своє справжнє ім'я.

— Прошу, товаришу вчитель. Северсон народився тисяча вісімсот дев'яносто другого року в Норвегії. Там дуже красиво: крізь серпанок туманів проступають вершини Хагенфілду, де, за переказами древніх вікінгів, жили боги вітрів і бур.

Коли Северсон став юнаком, батьки послали його вчитись до Англії. В ті часи далеко по світу рознеслася слава великого мандрівника Руаля Амундсена. Молодий Лайф — так звали Северсона — з величезним інтересом стежив за його експедиціями. Людина безмежної відваги, з рішучим цільним характером і благородним серцем, Амундсен був для нього взірцем в усьому.

Коли Северсон повернувся з Англії, йому пощастило вперше побачити Амундсена. Великий Орел Півночі саме прибув на батьківщину як безсмертний переможець Південного полюса… Чи я не помиляюсь, Северсон?

— Дивлюсь я на вас, Аленко, і не вірю власним вухам. Звідки ви все це знаєте?

— Постривайте, товаришу вчитель, я ще не закінчила, — засміялась Алена. — Невдовзі після цього Северсон познайомився з Амундсеном особисто. Якби я була письменницею, то описала б вам і обличчя Амундсена. Воно було обпалене полярними вітрами, гостро й чітко окреслене. Амундсен умів надихнути соратників на великі подвиги, а в нещасті — кожного підбадьорити…

— То за хвилину ви, мабуть, розповідатимете й про мої колишні думки?.. Чи ви спіритка, чи, може, жили також в ті часи і прокинулись разом зі мною через сто років?

— Ні те, ні друге, Северсон, Хіба це так важко — зайти до університетської бібліотеки і переглянути літературу про Амундсена? її там чимало, і майже в кожній книзі говориться і про вас, про вашу участь у