Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"

- Скажімо, на різдво,- підказав суддя.

- Атож, на різдво,- притакнув начальник і галантно вклонився судді.- Приїздіть сюди на різдво і завітайте до нас. Якщо справ у нас буде небагато, ми, може, й спробуємо зорганізувати експедицію, про яку ви говорите. А тим часом на все вам найкраще, сеньйоре Моргане!

- Ви не жартуєте? - спитав Генрі, і обличчя в нього скривилося з люті.

- Таке саме обличчя, напевно, було в нього й тоді, як він по-зрадницькому вдарив ножем у спину сеньйора Альфаро Солано,- зловісно промовив начальник поліції.

Та Генрі немов не дочув цієї образи.

- Знаєте, хто ви такі? - обурено вибухнув він.

- Стережіться! - попередив його суддя.

- Чхати мені на вас! - гримнув Генрі.- Немає у вас влади наді мною. Мені пробачив усе сам президент Панами. То ось хто ви: жалюгідні падлюки, щось середнє між людьми й свиньми!

- Прошу, кажіть далі, сеньйоре,- мовив начальник поліції, за солодкою чемністю приховуючи смертельний гнів.

- У вас немає жодної чесноти ані іспанців, ані карібів, зате хиби їхні ви втілюєте навіть у потрійному розмірі. Свині ви обидва! Ось що я вам скажу.

- Ви вже скінчили, сеньйоре? Зовсім скінчили? - лагідно запитав начальник поліції і кивнув поліцаям, щоб підбігли ззаду до Генрі й відібрали в нього зброю.- Навіть президент Панами не може заздалегідь виправдати злочину, якого ще не було вчинено. Правда, пане суддя? - заявив він.

- Це вже нова образа,- відразу збагнув суддя.- Американський собака ображає закон.

- Тоді ми будемо судити його, і судити зараз на цім-таки місці. Нам нема чого гаяти часу, щоб повертатись та відкривати суд. Ми будемо судити його і винесемо йому вирок. А тоді підемо до мене. Я маю пляшку доброго вина...

- Я не ласий на вино,- відхилив його пропозицію суддя.- Краще б мескаль. А тепер, мавши двох свідків і скривдженого, я не потребую інших доказів і визнаю підсудного за винного. Яка ваша пропозиція, сеньйоре Мар’яно Веркара-і-Іхосе?

- На двадцять чотири години в колодки, щоб прохолодити його гарячу американську голову,- відповів начальник поліції.

- Такий вирок,- ствердив суддя,- і його треба зараз же виконати. Візьміть заарештованого, поліцаї, і закуйте в колодки.

Світанок застав Генрі в колодках, накладених на нього двадцять годин тому. Він лежав на спині й спав, але дуже неспокійний був той сон. Душу йому тривожили сни: він бачив своїх друзів, замурованих у горі, а тіло його кусали незліченні москіти. Перекидаючись із боку на бік і відмахуючись від уїдливих комах, він урешті прокинувся. І відразу згадав усе, що з ним скоїлося. Роздратований від отрути тисяч жал москітів, він так люто вилаявся, що звернув на себе увагу перехожого, який ніс мішок з інструментами. То був гарної статури молодик з гострими рисами обличчя у формі військового пілота Сполучених Штатів. Він підійшов до Генрі й спинився, захоплено прислухаючись до прокльонів, які той вичитував.

- Знаєте, приятелю,- промовив він, поки Генрі відсапувався,- вчора ввечері, коли я загруз тут, лишивши в літаку половину свого спорядження, я також лаявся. Але порівняно з вами то було дитяче лебедіння. Вітаю вас. Ви - незрівнянний майстер. Чи не були б ви такі ласкаві ще раз усе проказати, щоб я був добре підготований, коли захочу вилаятись як слід?

- А де в біса ви взялися? - спитав Генрі.- І якого чорта ви тут робите?

- Я не серджуся на вас,- усміхнувся пілот.- З таким розпухлим видом ви маєте право бути нечемою. Хто це вас так набив? Не знаю ще, яке місце я матиму в пеклі. Тут, на землі, мене звуть Парсоном, лейтенантом Парсоном. З пеклом досі я не мав ніяких стосунків, а в Панамі я тому, що хочу за один день перелетіти від Атлантичного океану до Тихого. Чи не міг би я прислужитися вам чим, поки ще не відлетів?

- Авжеж,- кивнув Генрі,- витягніть із мішка свої інструменти та відімкніть ці колодки. Я неодмінно добуду гостець, якщо лишуся тут. Моє ім’я Морган, і ніхто ніколи мене ще не бив. Це - москіти.

Попостукавши викруткою, лейтенант Парсон відімкнув колодки й допоміг Генрі підвестися з землі. Розтираючи ноги, щоб поновити в них кровообіг, Генрі похапливо розповів військовому авіаторові про нещасливий випадок або й загибель Леонсії та Френка.

- Я дуже люблю Френка,- закінчив він,- ми з ним надзвичайно схожі, наче близнята, і якісь далекі родичі. Щодо сеньйорити, то я не тільки кохаю її, а ще й заручений з нею. Ну, то що, допоможете ви нам? Де ваша машина? Іти пішака чи їхати мулом до гір майя дуже довго. А коли ви дасте мені місце на своїй машині, я вмить буду там. І, мавши з собою сто динамітних шашок, які ви могли б для мене дістати, я висаджу в повітря брили коло входу в печеру й спущу воду.

Лейтенант Парсон завагався.

- Скажіть, що ви згодні. Скажіть! - благав Генрі.

В той момент, як двері, що закривали вихід із кімнати ідолів, упали на своє місце, троє в’язнів опинились у цілковитій темряві. Френк і Леонсія навпомацки знайшли одне одного й узялися за руки. Зараз же він обняв дівчину за стан, і розкіш дотику зменшила наполовину той жах, що їх охопив. Вони чули, як десь поряд відсапувався й бурмотів Торес:

- Мати божа, таж ми на волосинку від смерті! Насилу видобулися, а що ще чекає нас далі!

- Далі буде ще багато несподіванок, поки ми виберемося з цієї пастки,- запевнив його Френк.- А вибиратися треба, і то якнайхутчіше.

Вони швидко встановили, хто де йтиме. Поставивши позад себе Леонсію, що вчепилася в полу його піджака, Френк рушив на чолі. Лівою рукою він раз у раз доторкався стіни. Поруч із ним, попід правою стіною, йшов Торес. Весь час перемовляючись, вони визначали, чи котрий не відстає або надто поспішає, а головне, чи вони не розлучаються, якби виявився який бічний прохід. На щастя, тунель,- бо то справді був тунель,-