Читати книгу - "1Q84, книга 3, Муракамі Харукі"

"Повітряна личинка". І в цьому оповіданні, майже наприкінці, з'явилося два Місяці. Великий і малий. Місяців стало на небі два, коли мадза народила дооту. Фукаері створила це оповідання, а Тенґо додав до нього докладний опис.

Усікава мимоволі озирнувся навколо. Однак перед ним був той самий, що й завжди, світ. Вікна будинку по той бік вулиці заслоняли білі мережані фіранки, за якими спокійно горіло світло. Нічого дивовижного. Тільки кількість Місяців була іншою.

Усікава обережно спустився з дитячої гірки. І ніби уникаючи погляду Місяців, поспішив з парку. "Невже з моєю головою коїться щось негаразд? — думав він. — Та ні, я не збожеволів. Мої думки тверді, як нові цвяхи, й реалістичні. Я забиваю їх у реальність точно, під правильним кутом. У мене немає жодних особистих проблем. Я з повною свідомістю. Лише навколишній світ збочив.

І причину цього збочення я мушу знайти. Будь-що".

Розділ 20

(про Аомаме)

Наче ланкою моєї метаморфози

У неділю вітер ущух, і раптово, на відміну від учорашнього вечора, день став теплим і тихим. Люди поскидали важкі пальта й могли насолоджуватися сонячним промінням. Незалежно від погоди надворі, як завжди, Аомаме проводила час незмінно у квартирі із заслоненими вікнами.

Слухаючи на малій гучності "Симфонієту" Яначека, вона займалася стретчинґом і, використовуючи спортивне знаряддя, енергійно розминала м'язи. Щоб виконати щораз більшу й повнішу програму вправ, витрачала майже дві години. Готувала страви, підмітала квартиру і, сидячи на дивані, читала "У пошуках утраченого часу". Нарешті дійшла до "Сторони Ґермантів". Вона старалася мати якнайменше вільного часу. На телеканалі "NHK" дивилася тільки новини — опівдні й о сьомій пополудні. Як завжди, великих новин не було. Е ні, були. Багато людей у світі втрачало життя. Більшість з них гинула в страшних муках. Стикалися поїзди, тонули пороми, розбивалися літаки. Тривали заворушення, яким не було видно кінця, коїлися підступні вбивства, відбувалася страшна міжетнічна різанина. Були посухи, спричинені кліматичними змінами, повені й голод. Аомаме щиро співчувала людям, які стали жертвами таких трагедій і стихійного лиха. Однак зараз не відбувалося нічого, що мало 6 безпосередній вплив на неї.

У парку по той бік вулиці гралися тутешні діти. Вони навперебій щось вигукували. Було чути, як ворони на даху різкими голосами про щось перемовлялися. У повітрі пахло початком зими.

Раптом Аомаме зрозуміла, що ні разу не відчувала статевої жаги відтоді, як оселилася в цьому будинку. Не хотіла ні з ким мати сексу й ані разу не самозадовольнялася. Можливо, через те, що завагітніла. Очевидно, внаслідок цього змінилося виділення гормонів. У всякому разі, це її тішило. Бо якби й хотіла мати з кимось секс, то за таких умов не могла б знайти партнера. Відсутність місячного її радувала. Зазвичай вона його легко переносила, та все одно тепер їй здавалося, ніби скинула з плечей тягар, який довго несла на собі. Втішало те, що принаймні стало на одну менше турбот.

За три місяці волосся досить подовшало. У вересні воно ледь-ледь доходило до плечей, а тепер сягало лопаток. У дитинстві мати власними руками його коротко підрізувала, а в середній школі, через заняття спортом, воно ніколи не було таким довгим. Тепер волосся здавалося їй трохи задовгим, але вона його не чіпала, бо не могла як слід обрізати. Лише чубчик укорочувала. Вдень волосся зв'язувала ззаду докупи, а ввечері розпускала. І, слухаючи музику, разів сто розчісувала щіткою. Бо мала багато вільного часу.

Зазвичай косметикою Аомаме не захоплювалася, тим паче в такій самоті. Але щоб хоч трохи впорядкувати життя, вона ретельно доглядала свою шкіру. Використовуючи крем і лосьйон, масажувала обличчя і перед сном обов'язково накладала на нього компрес. Зроду була здоровою, а тому незначний догляд за шкірою відразу робив її блискучою і привабливою. А можливо, цим треба завдячувати вагітності. Аомаме чула, що, мовляв, шкіра стає лискучою, коли жінка завагітніє. У всякому разі, сидячи перед дзеркалом і дивлячись на своє обличчя із розпущеним волоссям, вона відчувала, що стала гарнішою, ніж колись. Принаймні в неї з'явився спокій, властивий зрілій жінці. Мабуть.

Від народження вона не вважала себе гарною. Змалку ніхто жодного разу її такою не називав. Навпаки — мати ставилася до неї, як до потворної дитини. "От якби ти була гарнішою..." — любила вона казати. Мовляв, якби Аомаме була вродливішою і привабливішою, то вдалося б більше людей навернути до їхньої віри. А тому з дитячих років намагалась не дивитися в дзеркало. А коли була потреба, зупинялася ненадовго перед ним і швидко, по-діловому, перевіряла деталі своєї зовнішності. Таку мала звичку.

Тамакі Оцука призналася, що їй подобаються риси її обличчя. "Ваше обличчя непогане, навіть чудове, — сказала вона. — Просто вам треба більше впевненості". Почувши це, Аомаме дуже тішилася. Теплі слова подруги принесли Аомаме, що стояла на порозі статевої зрілості, душевне заспокоєння. Вона почала думати, що, можливо, вона не така осоружна, як і далі повторювала її мати. Але навіть і Тамакі Оцука ні разу не назвала її вродливою.

— Однак уперше в житті Аомаме подумала, що в її обличчі, можливо, є щось гарне. Як ніколи раніше, вона тепер сідала перед дзеркалом і придивлялася до свого обличчя пильніше. А проте ніяких ознак самозакоханості в ньому не помітила. Вона по-діловому оглядала своє обличчя, відбите в дзеркалі, під різними кутами так, ніби спостерігала іншу самостійну особу. Сама Аомаме не могла визначити, чи її обличчя стало гарним, чи, може, воно залишилося таким самим, як і раніше, але змінилося її власне відчуття під час його спостереження.

Інколи перед дзеркалом Аомаме рішуче насуплювалася. Так само, як давно колись. Лицеві м'язи розтягувалися в різні боки, і риси її обличчя помітно розділялися. На ньому виступили всі почуття, які тільки є у світі. Краса й потворність. Під одним кутом зору вона здавалася злим демоном Яся, під другим — клоуном. Ще під іншим кутом зору було видно якийсь хаос почуттів. А коли перестала хмуритися, м'язи поволі, як жмури на воді, розслаблювалися, й обличчя набирало попереднього виразу. Тоді Аомаме відкривала себе нову, трохи відмінну від колишньої.

"Щоправда, було б добре, якби ви могли природніше всміхатися, — часто повторювала Тамакі Оцука. — А так ваше обличчя дарма розм'якає". Але Аомаме не вміла природно, з байдужим виглядом, усміхатися до людей. А коли силувалася це робити, на обличчі з'являлась вимучена холодна посмішка. Тоді співрозмовник напружувався й почувався незручно. А от Тамакі Оцука могла всміхатися дуже природно й приязно. На першій же зустрічі будь-хто проймався прихильним ставленням до неї. Та врешті-решт, опинившись у полоні відчаю, вона позбулася життя, залишивши Аомаме, яка не вміла добре всміхатися.

Була тиха неділя. Люди, заохочені теплим сонячним промінням, прийшли у дитячий парк навпроти. Дали дітворі погратися в пісочниці й погойдатися на гойдалці. Дехто з дітей спускався з гірки. Сидячи на лавці, старі люди невтомно стежили за дитячими іграми. Із садового стільця на веранді Аомаме мимоволі поглядала на цю мирну картину крізь щілини у пластикових жалюзі. Світ ні на мить не зупинявся. У ньому ніхто не задумував убивства, ніхто не переслідував убивці. Ніхто не ховав у шухляді комода загорнутий у колготки пістолет, повністю заряджений патронами калібру дев'ять міліметрів.

"Невже і я коли-небудь, як вони, стану частиною спокійного нормального світу? — запитувала вона сама себе. — Чи зможу одного дня піти разом із своїм маленьким створінням у парк і гойдатиму його на гойдалці та спускатиму з дитячої гірки? Житиму, не думаючи про вбивство когось і не боячись стати жертвою? Невже така можливість існує у світі цього 1Q84 року? Чи, може, її треба шукати десь інде? Та найголовніше — тоді зі мною буде Тенґо?"

Аомаме перестала стежити за парком і вернулася в кімнату. Зачинила скляні двері й заслонила штори. Дитячі голоси ущухли. Легкий смуток огорнув її душу. Відгороджена від навколишнього світу, вона була замкнена на ключ зсередини. "Удень не слідкуватиму за парком, — подумала вона. — У такий час Тенґо не прийде. Йому хочеться бачити два яскравих Місяці".

Скромно повечерявши й помивши посуд, Аомаме тепло одяглася й вийшла на веранду. Обгорнувши коліна вовняним укривалом, сіла зручно на садовий стілець. Вечір був безвітряний. Небо встелили легкі хмари, які так полюбляють акварелісти, — наче перша спроба тонкого дотику пензля. Незважаючи на них, великий Місяць, повний на дві третіх свого розміру, посилав на землю своє ясне світло. В цей час зі свого місця Аомаме не могла побачити другого, маленького, Місяця. Бо той ховався за будівлями. Але вона знала, що він там є. Відчувала його існування. Залежно від кута зору, він іноді зникав з її поля зору. Але незабаром, безсумнівно, з'явиться.

Заховавшись у квартирі цього будинку, Аомаме постаралася вигнати свідомість з власної голови. Могла за власним бажанням робити її порожньою. Вона невтомно стежила за парком і, передусім, за дитячою гіркою. Але ні про що не думала. Е ні, можливо, свідомість функціонувала. Та загалом завжди приховано, ніби під водою. Аомаме не знала, що відбувається в її підсвідомості. Однак свідомість періодично спливала на поверхню. Як зелена черепаха або дельфін, які вистромлюють голову, щоб подихати. І тоді вона дізнавалася, що досі про щось думала. Набравшись свіжого кисню, її свідомість потім знову кудись занурювалася. Зникала. І Аомаме знову нічого не думала. Ставала спостережним пристроєм, загорнутим у м'який кокон, і спрямовувала свій невинний погляд на дитячу гірку.

Вона поглядала на парк. І водночас нічого не думала. Якщо ж в її полі зору з'являлося щось нове, її свідомість відразу реагувала. Та от зараз нічого не відбувалося. Вітру не було. Гостре, немов медичний зонд, гілля дзелькви не ворушилося. Світ повністю зупинився. Аомаме зиркнула на годинник. Минула восьма. Мабуть, сьогодні вже нічого не станеться. Запав тихий недільний вечір.

О восьмій двадцять три світ знову рушив.

Аомаме раптом помітила чоловіка, що сидів на дитячій гірці й поглядав в одну частину неба.