Читати книгу - "Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей "

Глава 27

Я не вірила жодному його слову. Не могла вірити. Він наче вирвав у мені всі нутрощі, лишаючи тільки оболонку. Я так його кохала, але зараз сумніваюсь. А з появою Кларка я почала ще більше сумніватись у своєму коханні до Олександра. 

Неначе я була прив'язана до нього тільки через те, що він мій перший чоловік, коханець. Хоч наші відносини й почалися не дуже приємними нотами, але надалі він змінився. Хоча то, певно, мені хотілось так думати. 

Навіть сестру віднайшов. Привів її до мене, а сам з нею... Я навіть думати не хочу. А ця сестра? Певно, фальшивка. У нього ж грошей кури не клюють. Папери можна й підробити. Результат, значить, може бути змінений. А це його прізвище, про яке мені говорила Марлін... Його батько мав з моїм явні конфлікти. 

— Я тобі не вірю! — закричала і ледь не давилася сльозами. 
Після всього, що зі мною тут робили, в мене мало на що залишилось сил. Одяг ще не висохнув і тіло здригалось, від прохолодності в кімнаті. 

— Кохана, послухай... — сумно промовив та підступив до мене, а я, наче на автоматі, відсунулась. 

— Не підходь! — чоловік застиг в метрі від мене, а я подавила в собі останні сльози та гнівно пропалила його своїм змученим поглядом. — Я більше не пробачу тобі. Не цього разу. Зрада, потім заручини з моєю названою сестрою та ще й викрадення. Та було б добре, якби просто викрав, а ти вирішив познущатись, — я показала пальцями на свій вигляд та знову сіпнулась. — Я більше не хочу тебе знати, — я наче говорила уже не своїм голосом. 
Хто знає, скільки я вже тут?

— Я прошу тебе тільки вислухати, — по його виразу обличчя було не зрозуміло бреше він чи ні.
Але якщо й так, то мені вже байдуже. Хай біжить до своєї Маріель. 

— Не хочу слухати і не буду. Відпусти мене! — Кричала я, втрачаючи терпіння. 

— Нізащо! — Олександр підійшов все ж до мене та нагнувся. 
Підняв за плечі та поставив на ноги, зазираючи мені в очі. Я відвела свій погляд в бік. Не можу його бісити. Мене нудить від нього та його вчинків. Відчуваю себе, чесно кажучи, паскудно, як фізично, так і морально.  

— Прошу тебе, відпусти, — тихо промовила я до стіни, на яку зараз дивилася, та тяжко зітхнула. — Навіщо я тобі? В тебе ж є Маріель. Навіщо тобі дві іграшки? 

— Я кохаю тебе! — Вигукнув він та притис до себе в обійми.
Я на мить закрила очі та вдихнула такий знайомий запах чоловіка. 

Все ж розуміла, що він бреше. Як можна кохати одну, а одружуватись з іншою? Абсурд! Брехня! Він лише користувався моїм тілом. Моїми послугами. Як же огидно, брудно та соромно. 

— Я не вірю. Будь-ласка, відвези мене додому. Чи ти хочеш і надалі мене тут тримати? — відсторонилась від чоловіка та з сумом оглянула пропахлу сирістю кімнатку. 

— Звісно, ні. Ходімо, — мій мучитель накинув на мої плечі свій дорогезний піджак та, притримуючи за плечі, повів у бік виходу. 

— Тільки от я прошу не до тебе додому, а в Марсель, — констатувала я факт, коли ми сиділи вже в машині та тиша тиснула на мозок. 

— Нізащо! — збуджено та зі злістю вигукнув він і різко загальмував.
Від сильного поштовху я вдарилась носом об панель і відчула гарячу рідину, яка потекла по губам і накрапала на мої руки, що були складені в замок. Разом із червоною рідиною по щокам текли сльози образи, болю й відчаю. Цей покидьок так просто мене не відпустить. 

Може, буде трахати мене разом з Маріель? А що? Дві сестри в одному ліжку... Чому б і ні? Фу... 

Я скривилась від власних думок та розтерла кров по обличчю, яка змішались зі сльозами. Підняла голову на розгубленого чоловіка, у якого очі наповнились жахом. Потім опустила погляд на панель, де лежали вологі серветки, взяла пачку до рук та витягла кілька. Витерла кров на обличчі та приклала одну до носу. Я закинула голову на сидіння, аби кров ще більше не текла, а чим швидше припинилась. 

Олександр тим часом не рухався, лише спостерігав за моїми невдалими рухами. 

— Я хочу в Марсель, — нарешті заговорила я, перервавши тишу. 

— До нього!? — прогарчав він мені в обличчя, стискаючи кулаки. 

— А якщо й так? М? Що з того? В тебе своє життя, у мене своє. Рахуй, що ми просто проживали в одному домі, як сусіди. А те, що було між нами, лише дружній перепихон, — я говорила впевнено, щоб запевнити його, а в самої серце рвалось на шматки. Було боляче від власних слів.

— Не самій так говорити! — проричав та ледь не навис наді мною. 

— Що говорити? М? Правду? — гнівалась я та підняла одну брову. 

— Ми ж кохали одне одного, — сказав він зі щирістю, але ця його »щирість» била ще гірше, ніж кулаком в живіт. Серце стислось та вже не билось, а очі відмовлялись бачити. Він сказав «кохали» у минулому часі. Значить, більше не кохає? Гірко! Присмак болю відчувала на язиці, який ще пощипував. 

— Кохали... — я розсміялася, яке ж це гучне слово.  — Тільки ти от забув про одну деталь... Ти зрадив мені з моєю сестрою. І я чітко чула, що ко...хаєш... ти її, — останні слова я розтягнула та ледь не плюнула йому в обличчя. 
Покидьок! Від згадки про це хотілося вити. 

— Я хотів тебе захистити, — почав знову брехати та виправдовуватись. 
Огидно! Якби дійсно кохав, нізащо б не зрадив. Брехня сивої кобили! Ще й як уміє щиро обманювати. Негідник!

— Як? Від кого? Від сестри? — я розсміялася, мов божевільна. 
Сміх божевільної жінки розійшовся по автівці. — Чи, може, Маріель і не моя сестра? Скільки ти відвалив гроші за фальшиві документи? 

— Послухай мене...

— Не буду, не хочу, не бажаю. Відвези вже нарешті мене кудись! Бо якщо скажеш хоч слово, я, богом клянусь, вилізу з машини й піду пішки, — зітхаю та кладу голову на сидіння, прикривши очі. 

Олександр мовчки завів двигун та машина зрештою почала їхати. Я зраділа, що більше не доведеться знімати лапшу з вух та дозволила собі задрімати. Сили мене покидали. Я й так втратила забагато енергії на сварку.