Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

У блискучому мармуровому передпокої стояв, чекаючи на ліфт, Джо О’Кіф насвистуючи «Чепурушка Розі О'Ґрейді». А у цього гусака гарненька секретарка! Облишивши свистіти, мовчки відідхнув. У ліфті привітався до вирлоокого чоловіка в картатому вбранні. — Галло, Беку!

— Були вже у відпустці?

Джо стояв, розставивши ноги й засунувши в кишені руки. Похитав заперечливо головою.

— Йду аж у суботу.

— А я збираюся перебути кілька день в Атлантік Сіті.

— Як ви це зробите?

— О, то треба мати розум.

О’Кіф вийшов із будинку й опинивсь у густому натовпі під накриттям. Аспідне небо, що нависло поміж високих будівель, запльовувало вулицю п’ятидесятисентовими монетами дощу. Чоловіки тікали під захисток, ховаючи під піджаками солом’яні брилі. Дві дівчини поробили каптурці з газет і одягли їх на літні свої капелюшки. Проходячи повз них, О’Кіф упіймав блакить очей, яскраву барву вуст і блиск зубів. Надав ходи й сів на ріжку до трамваю. Дощ сунувся суцільною запоною, що блищала, шуміла, прибивала додолу газети, срібними нитками тяглася по асфальту, смугувала вікна, наводила блиск на фарбу автомобілів і трамваїв. На Чотирнадцятій вулиці дощу не було, й повітря видавалося парким.

— Яка чудна погода, — мовив якийсь старий чоловік О’Кіфові. Той щось муркнув.

— Ще хлопчаком бувши, я бачив одного разу як по один бік улиці вдарила блискавка в будинок, а по другий не впало навіть і краплинки дощу, дарма, що якийсь чоловік виставив саме томати, щоб їх полило.

— Перетинаючи Двадцять Третю вулицю, О’Кіф угледів вежу в саду Медісон. Зіскочивши з трамваю, пробіг ще інерцією кілька кроків. Опустивши комір, пішов через сквер. На лавці під деревом куняв Джо Гарленд. О’Кіф упав поруч з ним.

— Галло, Джо! Хочете сиґару?

— Здорові! Радий вас бачити, хлопче! Дякую! Давненько вже не палив я такої сиґари. Ну, як вам ведеться?

— Щось мені сумно, отож хочу купити собі квитка на суботу на бокс, щоб розважитися.

— А в чому ж справа?

— І сам не знаю. Щось воно не все так, як слід. Я з головою впірнув у політичну гру, але не бачу майбутнього для неї. Хотів би бути таким освіченим, як ви.

— Моя освіта не дала мені нічого доброго.

— Я не вас маю на думці. Але якби мені пощастило здобути таке, як у вас становище, запевняю, що я не втратив би вже його.

— Не можна зарікатися, Джо. Людині дивні трапляються випадки.

— Жінки та все таке інше?

— Ні, я не те хотів сказати… Просто надокучає все.

— Ну, то пиятика, іншого я нічого не знаю.

Якусь хвилину вони сиділи мовчки. День конав, поломеніючи заходом сонця. Синій сиґарний дим крутивсь у них над головами.

— Гляньте на цю панійку… Бачите, як виступає? Ну, не розкіш? Страшенно мені подобаються такі жінки: пишно вбрані, з прикрасами, з підмальованими вустами… Певно добре вскочить у копієчку, щоб погуляти з такою панійкою.

— Вона анічим не відрізняється від інших, Джо.

— Еге, не кажіть.

— Слухайте, Джо, у вас часом нема зайвого доляра?

— Мабуть, є.

— Щось у мене шлунок трохи підгуляв… треба б полікувати його, а до суботи не буде грошей… бачите, як… То вам це нічого? Дайте мені вашу адресу, і я у понеділок уранці віддам вам.

— Не клопочіться. Ще колись побачимось.

— Дякую, Джо. І не купуйте більше акцій, не порадившися заздалегідь зо мною. Хоч я й занепав, але вигідну справу побачу і з заплющеними очима.

— Алеж я вернув свої гроші.

— Це особливе якесь щастя.

— А чудно, що я позичаю доляра людині, що їй належала половина Волл Стріту.

— У мене ніколи не було стільки грошей, як це думали інші.

— Дивно…

— Що саме?

— Та все… Ну, до побачення, Джо. Я все ж таки піду купувати квитка… Має бути дуже цікаве змагання.

Джо Гарленд стежив, як О’Кіф підстрибуючи простував стежкою, зсунувши на бік бриля, а тоді звівся на ноги й потюпав Двадцять Третьою вулицею на схід. Хоч сонце й сіло, але стіни будинків і тротуари ще пашіли жаром. Спинившися на ріжку біля салуна, став уважно роздивлятися сірі від пороху опудала горностаїв у вітрині. Крізь обертові двері на вулиці струмився тихий гомін голосів і прохолода від солоду. Він раптом зашарівся, закусив верхню губу, й скинувши крадькома поглядом навколо, увійшов до салуну й незграбно наблизився до шинквасу, що блищав міддю й пляшками.

-----

Після свіжого від дощу повітря, дух фарби й пороху за лаштунками закрутив їм у ніздрях. Еллен повісила на дверях мокре непромокальне пальто й поставила в куточку вбиральні парасоля, що біля нього враз набігла невеличка калюжа води.

— Мені все снується на думці смішна співаночка — тихенько сказала вона Стенові. — Хтось проказував її мені, коли я була ще дитиною. Це про те, що єдиний, хто пережив потоп, був Довгий Джек з Панамської Шиї.

— Я не розумію, навіщо люди мають дітей. Це визнання своєї поразки. Родити дітей, це визнавати недосконалість свого організму, себто, визнавати свою поразку.

— Стене, не кричи так, а то почують робітники… Тобі не слід було увіходити сюди. У театрі завжди над міру багато пліток.

— Я буду тихенький, як миша… Тільки дозволь мені почекати, поки Міллі прийде одягти тебе. Бачити, як тебе одягають — це єдина втіха, що ще зосталася мені… Визнаю, що організм мій недосконалий.

— У тебе не буде ніякого організму, якщо ти не облишиш пити.

— Я питиму… Питиму доти, поки з кожного поріза на моєму тілі потече віскі. Навіщо кров, коли є віскі.

— Ой, Стене!

— Єдине, що треба робити недосконалому організмові, це пити. Тоді, як твій чудовий організм зовсім не потребує, алькоголю… Я ляжу бай-бай…

— Ніяк не можна, Стене. Якщо ти вийдеш тепер звідси, я ніколи не подарую тобі.

У двері тихесенько постукано двічі.

— Увійдіть, Міллі.

Міллі була невеличка чорноока, зморщена жінка. З пурпурово-сірого обарвлення товстих її вуст, що оживлювали надто бліде обличчя, знати було, що в ній є домішка негрської крови.

— Вже п’ятнадцять хвилин на дев’яту, голубко, — мовила вона, увіходячи. Скинувши швидким поглядом на Стена, трохи насупилась і повернулася до Еллен.

— Стене, тобі треба йти. По виставі ми зустрінемося з тобою у «Beaux Arts» або деінде.

— Я хочу бай-бай.

Сидячи перед свічадом, Еллен швиденько стирала невеличким рушником кольдкрем з обличчя. З скриньки з ґримом ішов масний дух фарби й кокосової олії, виповнюючи кімнату.

— Не знаю, що мені з ним робити, — пошепки мовила Еллен до Міллі, скидаючи сукню. — Хотіла б, щоб він облишив нарешті пити.

— Я повела б його під душ і облила холодною водою.

— А як продаються квитки, Міллі?

— Поганенько, міс Еляйн.

— Це певно через дощ. Я матиму жахливий вигляд.

— Не дозволяйте йому стомлювати вас, голубко. Чоловіки не варті цього.

— Я хочу бай-бай! — Стен стояв