Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Герострати, Емма Іванівна Андіївська 📚 - Українською

Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

411
0
30.03.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Герострати" автора Емма Іванівна Андіївська. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 159
Перейти на сторінку:
у мене Гравюри дев’ятнадцятого століття. Товстун ще подумає, ніби я належу до тих, які обмовляють своїх знайомих, і не захоче розповісти про мого відвідувача, якщо я його попрошу. От нещастя, занепокоївся я, мені належало б сказати йому щось приємне, Щоб він, бува, не подумав, ніби я не слухаю його балаканини або час від часу виключаюся. Це справді нетактовно з мого боку. Адже він приділяє мені стільки уваги. Я майже переконаний, що він так само добре знає і мого відвідувача, як усіх тутешніх гостей, а я ніяк не здолаю надати собі вигляду, мовляв, мені таки приємне його говорення. Я мушу це якось направити. Я йому скажу щось про магнетофони, вирішив я, і тут же встановив, що я нічого не знаю про магнетофони. Все я йому щось скажу про магнетофони, постановив я, я мушу йому щось сказати, бо мовчанкою все зіпсую, і він справді подумає, що я не звертаю на нього уваги.

– Магнетофони, – вимовив я, мимоволі дивуючися, як мій язик спроможний виділювати слова без моєї участи, – магнетофони!

– Господи, яке ви наївне теля! – вигукнув мій співбесідник, начебто я дійсно висловив щось, що й справді мало стосунок до його пояснювань.

– Певно, самі магнетофони не впливають на якість записаного. В тому ж і загвіздок. Невже ви дійсно зважилися б припустити, що будь-хто будь-коли поцікавиться такими творивами на магнетофоні? Ви просто оригінал, якщо вам це здається ймовірним.

– Магнетофони! – ще раз сказав я, зачудований тим, як легко я підтримую розмову, проте, видно, мій глек на капусту відслужив, бо товстун замолов руками:

– Так, так, я вас розумію! Ви мені подобаєтеся, і я вам дам цінну пораду. Те, що ми з вами говорили, лишається, звичайно, між нами. Я не боюся за себе. Мені байдуже. Просто це ліпше для вас. Бо якби ви колись не витримали, як то інколи буває, коли слово прийде до слова, і лише переповіли нашу розмову щодо магнетофонів, Олімпу, Пегаса, ну, і таке інше Адусі Адольдівні, то вона повисмикувала б вам ноги, навіть якби ви фігурували лише переповідачем. І не тільки вона – отож візьміть до серця мої поради. Це тільки для вашого власного добра.

– Дуже вам вдячний. Я глибоко зворушений вашою увагою, – відповів я, зрозумівши це як відповідний момент спитати його нарешті про мого відвідувача, та він не дав мені розтулити рота.

– Насамперед, борони вас Боже, сумніватися, – сказав він так, ніби я стояв перед ним «а сповіді.

– Але я і не пробую сумніватися! – вигукнув я, відчуваючи раптом, що змушений боронитися.

– І не пробуйте! Ці людці заради власного безсмертя ладні дати собі кишки випустити, аби хоч крапля вічности перепала на їх долю, і боронь Боже вас будь-коли голосно сумніватися в їх спроможності здобути собі це безсмертя. Горло перегризуть. Розшматують на місці.

– Я вас запевняю …

– Ви навіть не уявляєте, на що вони здатні!

– Я вам вірю, – сказав я, майже намацально відчуваючи раптом, що товстунові щось від мене треба, хоч я ніяк не відгадаю, що саме.

– Ви, як бачу, – знизивши голос, ніби боячися, що нас слухають, умовляв він мене, – ще не орієнтуєтесь у цьому оточенні, і я просто вважаю своїм християнським обов’язком перестерегти вас, так би мовити, познайомити вас з тутешньою публікою, щоб ви знали, як боронитися. Будьте вдячні провидінню, що ви натрапили на мене, а не на когось іншого. Я їх усіх знаю, як облуплених. Я вам відкрию …

– Це надзвичайно, що ви усіх тут знаєте! – вигукнув я, пробуючи зловити мого співбесідника за рукав і поспішаючи, щоб він не встиг мене зупинити. – Це саме те, що мені треба. Я шукаю тут одного… мого клієнта. Я хотів би лише довідатися, чи він тут буває і чи вам відоме хоч дещо з його біографії?

– Дивіться, дивіться! Бачите отого чорного прилизаного, в окулярах, схожого на Оскара Вайлда в молодості?

– Я хотів би лише довідатися про мого клієнта, – повторив я, з розпачем стверджуючи, що мої слова не досягають його вуха, аж у мене майнула підозра, чи не сприймає, бува, товстун слова тільки на довгих хвилях, а я від збудження вимовляю саме те, на чому мені так залежить, на коротких, і він навіть не догадується, що я до нього звертаюся.

– Лишенько, таж це той, що схожий на Оскара Вайлда, в першому кріслі від кушетки, – шарпав мене товстун. – Бачите? Ну от. Це кінооператор, він же і режисер домашніх фільмів, ну, і самозрозуміло, єдиний геній у кіномистецтві. Геній, якого ще тільки не встиг визнати широкий загал (перша ознака геніяльности). Що з вами? Я переконаний, у вас диха- виця, але це не хвороба. Це пройде: липовий чайок і прогулянки – як рукою зніме. Так. З ним будьте особливо обережні. Не позичайте йому, насамперед, грошей. Навіть якщо це лише мідяк, бо пропали. І не виконуйте жодних доручень. Він дуже мстивий. Бо якщо ви сто разів зробили йому послугу, а раз відмовили, він вам дошкульно пакоститиме на кожному кроці.

– Та я й не збираюся нав’язувати тут жодних знайомств, – не витримав я. – Я прийшов лише сюди довідатися про мого клієнта. А потім у мене дуже зрівноважений характер.

– Ніколи не покладайтеся на зрівноваженість характеру. Це досить непевна річ. Ніколи не відомо, що може трапитися, а я вам бажаю лише добра, – значуще заперечив товстун.

Невже він знає щось про історію з моїм відвідувачем, насторожився я. Чому він саме це сказав? Чи це сприйняти як попередження? Проте товстун говорив про кінорежисера, і на його обличчі не видно було жодних слідів, які підтверджували б, що йому якимись бічними шляхами відома історія з моїм відвідувачем.

– Він працює при якійсь фірмі фоторепортером і заробляє чималі гроші, – говорив мій співрозмовник з таким натиском, ніби це повідомлення мусило послужити мені в житті дороговказом, – що не заважає йому ніколи не мати копійки в кишені й без віддачі позичати в знайомих. Він один з тих, які вважають: гроші – це забобон і вандалізм. Хіба високорозвинена особистість принижуватиме себе до того, щоб віддавати борги? Це привілей міщанських душ, які позбавлені високих цілей. Отож, усі гроші, які приносить йому заробіток, а це досить солідний капітал, він вкладає у фільм, так би мовити, дитину його душі, фільм, який він уже роками накручує і ніяк не накрутить, бо не потрапить зупинитися на остаточному варіянті, про що кожного разу, як він тут з’являється, а це досить часто, широко інформує присутніх. Цей фільм

1 ... 51 52 53 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герострати, Емма Іванівна Андіївська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"