Читати книгу - "Хранителі смерті, Тесс Геррітсен"

Чи думаєш ти про мене?»

Вона притиснула свій сандвіч до гарячої сковороди й дивилась, як шкварчить масло, як вкривається кіркою хліб. Гарячий бутерброд із сиром, яєчня-бовтанка — то були страви на крайній випадок, і запах масла, яке набувало коричневого відтінку, нагадав їй про виснажливі ночі навчання в медичній школі. То був аромат болісних вечорів після розлучення, коли вона не мала сил планувати собі вечерю. Запах гарячого сандвіча — то запах поразки.

За вікном опускалася темрява, милосердно ховаючи занедбаний город, який вона з таким оптимізмом планувала навесні. Тепер він перетворився на джунглі бур’янів, квітучого салату й незібраного горошку, висохлі стручки якого висіли на сплутаних лозах. «Колись, — подумала вона, — я доведу справу до кінця, полотиму його, триматиму в порядку». Але цього літа у городі панував безлад, він став черговою жертвою численних відволікань.

«Переважно — на Деніела».

Мора бачила своє відображення у вікні: опущені кутики вуст, утомлені, виснажені очі. Це нещасне обличчя було тривожним і чужим. Чи дивитиметься на неї та ж жінка за десять-двадцять років?

Від сковороди піднімався дим, хліб почав підгорати. Вона вимкнула вогонь, відчинила вікно, щоб провітрити кухню, й понесла свій сандвіч до столу. «Джин та сир, — подумала, обновлюючи напій. — Це все, що потрібно жінці в меланхолії». Сьорбаючи джин-тонік, Мора перебирала пошту, відкладала непотрібні каталоги на переробку й складала рахунки, які треба було оплатити на вихідних.

Її увагу привернув конверт із набраними на машинці її іменем та адресою, без адреси відправника. Вона розрізала його, дістала згорнутий папірець. І впустила з рук, наче він обпік їй пальці.

На ньому були надруковані ті ж два слова, які вона бачила написаними кров’ю на дверях музею Кріспіна.

ЗНАЙДИ МЕНЕ

Мора скочила на ноги, перекинувши свій джин-тонік. Кубики льоду розлетілися по підлозі, та жінка не зважала на них, рушила одразу до телефона.

Через три сигнали їй відповів різкий голос:

— Ріццолі.

— Джейн, здається, він мені написав!

— Що?

— Щойно отримала пошту. Там один папірець…

— Повільніше. Я погано чую, дорога дуже галаслива.

Мора замовкла, заспокоюючи нерви, і змогла пояснити cпокійніше:

— Конверт адресовано мені. Всередині лежить аркуш із двома словами: «Знайди мене».

Вона набрала повітря й тихо сказала:

— Це мусить бути він.

— На аркуші нічого більше не написано?

Мора перевернула папірець і спохмурніла.

— З іншого боку — два числа.

Вона почула у слухавці, як засигналило авто, і Джейн тихо вилаялася.

— Слухайте, я зараз застрягла на Коламбус-авеню. Ви вдома?

— Так.

— Я їду до вас. Ваш комп’ютер ввімкнений?

— Ні, а що?

— Увімкніть. Треба, щоб ви дещо перевірили. Здається, я знаю, що то за числа.

— Заждіть.

Мора поспішила до свого кабінету з аркушем та телефоном.

— Ось, вмикаю, — мовила вона, коли заблимав монітор і загудів, оживаючи, жорсткий диск. — Розкажіть про числа. Що вони означають?

— Я підозрюю, що це географічні координати.

— Звідки ви це знаєте?

— Джозефіна розповіла, що отримала записку, схожу на вашу, — з числами, які виявилися координатами у парку Сині Пагорби.

— Це тому вона пішла туди того дня?

— Її відправив туди вбивця.

Жорсткий диск замовк.

— Гаразд, я підключилася. Що мені робити?

— Зайдіть на сайт «Планета Земля». Введіть ці числа як широту й довготу.

Мора знову подивилася на записку, раптом вражена значенням слів «Знайди мене».

— О Боже, — пробелькотіла вона. — Він каже нам, де знайти її тіло.

— Сподіваюся, що ви помиляєтеся, чорт забирай. Ввели числа?

— Зараз зроблю.

Мора відклала слухавку й почала набирати числа широти й довготи. Карта світу на екрані почала рухатися до визначених нею координат. Вона знову взяла телефон.

— Починає шукати.

— І що показує?

— Північний схід Сполучених Штатів. Массачусетс…

— Бостон?

— Схоже на те… ні, чекайте. — Мора дивилася на те, як ви­окреслюються деталі. Горло раптом пересохло.

— Це Ньютон, — тихо мовила вона.

— Де саме в Ньютоні?

Мора потяглася по мишку. Зображення збільшувалося з кожним новим натиском на кнопку. Вона побачила вулиці, дерева. Окремі дахи. І раптом збагнула, на який саме район дивиться, і по спині пробігся холод.

— Це мій будинок, — прошепотіла вона.

— Що?

— Це координати мого будинку.

— Господи. Слухайте мене! Я зараз відправлю до вас патруль. Дім надійно захищений? Перевірте усі двері. Хутко, хутко!

Мора скочила зі стільця й побігла до вхідних дверей. Замкнені. Тоді до дверей до гаража — так само. Розвернулася до кухні й завмерла.

«Я не зачинила вікно». Вона повільно пішла коридором — серце калатало, долоні були мокрі. Увійшовши до кухні, побачила, що сітка ціла й до кімнати ніхто не вдирався. Під столом блищала калюжа води від розталих кубиків льоду. Мора підійшла до дверей і переконалася, що вони замкнені. Авжеж. Два роки тому до неї вдерся чужинець, і відтоді вона ретельно замикала двері, слідкувала за сигналізацією. Тож і тепер зачинила кухонне вікно на засув і взялася глибоко дихати, поки пульс поступово уповільнювався. «Це лише пошта, — думала вона. — Глузування, доставлене поштовою службою США». Вона розвернулася до конверта, в якому прийшла записка. І аж тепер помітила, що на ньому немає ані марки, ані штампів.

«Він приніс його власноруч. Прийшов на мою вулицю й опустив його у мою скриньку.

Що ще він мені залишив?»

Визираючи у вікно, вона спитала себе, які таємниці ховає темрява. Руки знову були мокрі й липкі, коли вона підійшла до вимикача зовнішнього освітлення. Мору майже страшило те, що могло відкрити їй світло, те, що сам Бредлі Роуз може стояти за вікном, дивлячись на неї. Але коли вона клацнула вимикачем, не побачила жодного чудовиська. Там був гриль для барбекю, типові вуличні меблі, придбані минулого місяця, але так і не використані. А за двориком, на периферії світла, виднілася тінь саду. Нічого тривожного, нічого неправильного.

А потім Морину увагу привернуло якесь бліде, неясне тріпотіння у темряві. Вона спробувала роздивитися, що ж це таке, але тріпотіння відмовлялося набути форми, відкрити себе. Жінка дістала з шухляди ліхтарик і посвітила у ніч. Промінь впав на японську грушу, яку вона посадила два літа тому в дальньому кутку. На одній із гілок розвівалося щось біле, ліниво похитувалося від вітру.

У двері подзвонили.

Мора різко розвернулася, важко дихаючи від страху. Поспішила до коридору й побачила електричне синє світло патруля, що пульсувало за вікном вітальні. Відчинила двері, за якими стояли двоє ньютонських патрульних.

— Докторко Айлс, усе гаразд? — запитав один з офіцерів. — Ми отримали повідомлення про можливе вторгнення за цією адресою.

— Усе добре. — Вона різко видихнула. — Але треба, щоб ви пішли зі мною. Дещо