Читати книгу - "Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан"

— Тобто?

— Скажу тобі так. Не думаю, що шериф Бейтс надто старатиметься, щоб кинути за ґрати когось зі своїх.

Кого він має на увазі під своїми, юнак не уточнює.

— Але змінімо тему, — каже Нельсон. — Дай-но я тобі зіграю.

— Чудово, — з каміна з’являється Лінь Дайю з червоним носом. — Зараз я оціню його майстерність.

Він відставляє своє питво й підводиться, його тіло палає. Лівою рукою підносить скрипку туди, де сходяться плече, груди й шия, і притискає її підборіддям. Уявляю, як багато разів він робив це за все своє життя. Скрипка тисне на ключицю, і від цієї кістки музика вібрує далі по всьому його тілу, аж поки весь скелет не відлунює піснею.

Він торкається смичком струн — і все зникає. Я знаю скорботу ерху[48], яка оголює душу, глухий свист флейти, краплі дощу ґуцінь[49]. Але скрипки я ще не чула ніколи.

Перша нота — плач, але далі пальці Нельсона танцюють і скачуть, а смичок розрізає струни. І вже музика — це піхота, а потім — армія, яка от-от розростеться настільки, що ні ця кімната, ні містечко, ні навіть увесь світ не зміг би її втримати. Мелодія вигинається, і Нельсон вигинається разом із нею. Вона пірнає та злітає ввись — а за нею й він. Його тіло — вже не тіло, а частина інструмента. М’яз, яким пісня орудує для втілення своєї волі. Багате вібрато[50] вливається в мене. Його пальці тепер опустилися вниз шийкою скрипки, великий палець зігнуто гачком, інші чотири постукують і б’ють по найтоншій струні. З кожним помахом смичка здіймається хмарка каніфолі, ніби квітка випускає пилок. Піднесена, красива поява на світ.

Дивлюся на нього — і серце переповнене. Я й гадки не мала, що чоловіки можуть створювати щось таке.

— Я трохи сп’янів, — промовляє він, коли музика стихає. На шиї, там, де скрипка впивалась у плоть, розквітають червоні відтиски.

— Це було неймовірно, — кажу йому. Не знаю, чи так чоловіки роблять компліменти один одному, але від алкоголю я осміліла. — Ти граєш так, ніби сам є музикою. У тебе вона оживає.

— Досить непогано, — бурмоче Лінь Дайю й заповзає назад у камін.

— Мама якось сказала, що мені треба грати емоційніше, — каже Нельсон. — Цікаво, як тепер вона оцінила б мою гру.

Я уявляю, наче жінка з фотографії на полиці над каміном зараз разом з нами в цій кімнаті. Вона схиляється над маленьким Нельсоном і поправляє його пальці.

— Це вона тебе навчила?

Нельсон киває.

— Вона грала змалечку. Моя перша скрипка належала їй.

Між нами западає невимушена тиша. Мої очі втупились у підлогу, але пульс пришвидшується, ризикуючи вискочити з мене. У Нельсона не було жодних вагань, жодних запитань. Навіть дýмки. Він просто здійняв у повітря скрипку й дав музиці владу над собою. Мабуть, саме це мав на увазі майстер Ван, коли говорив про найвищу форму досконалості каліграфа. Я заздрю Нельсону.

10

Десь у Пірсі білий чоловік прокидається й бачить, що в його дверях винувато стоїть шериф. Чоловіка викликають на допит щодо вандалізму в китайській крамниці. Кажуть, один свідок згадав, що помітив його на акціях протесту, і що, можливо, інші очевидці бачили, як він крутився біля крамниці. Чоловік це заперечує, і шериф схильний йому вірити, проте, на жаль, треба вжити якихось дій. За ймовірні злочини чоловіка затримують на два дні.

Схоже, спрацювало. Після арешту справи в крамниці йдуть краще. Наші вікна більше не обліплені щоранку плакатами. Посилки припинилися. Більше немає мертвих щурів. Торгівля відновлюється у звичному режимі.

— Можливо, — каже Нам, — ми нарешті вийшли з-під тіні гори.

Проте хоча нас і перестали цькувати, схоже, іншим стає тільки гірше. Слідом за китайською пральнею зачиняється цирульня Чена.

— Тут стає надто небезпечно, — каже він Намові. — Я повертаюсь у Ґванджов.

Я прочитала в газеті — четверта сторінка, крихітна замітка в кутку, — що натовп грабує китайський квартал і лінчує тамтешніх жителів. Тіла проштрикують і знущаються над ними, каструють і обезголовлюють. Журналіст виправдовує це правом американців на революцію.

11

Іноді в перервах між своїми уроками Нельсон навідується у крамницю. Мені він каже, що приходить просто скоротати час, однак судячи з того, як юнак напружується, коли заходять білі покупці, він тут на випадок, якщо щось трапиться. Нельсон вищий за більшість китайців у Пірсі, і по його цілеспрямованій ході та солідному носі неважко помітити, що його нелегко буде похитнути.

Ми затримуємося між полицями. Ящик з консервованим чорносливом біля моїх ніг досі чекає, коли його впорядкують. Нельсон показує на абрикоси, сливи й персики та питає, як вони називаються на моєму діалекті китайської. Він вивчив лише кілька слів, коли був маленьким. Його батьки, вихідці з того самого регіону, що й Нам і Лум, хотіли, щоб він добре розмовляв англійською.

— Xing[51], — повільно промовляю я йому. — Li zi[52]. Tao[53].

— Tao, — він намагається відтворити, обхоплюючи губами звук. Його серйозний вираз обличчя смішить мене.

А Нам, який не любить бути таким суворим, як Лум, гукає до мене з-за прилавка й питає, чи я вже закінчила свою роботу. Ми з Нельсоном схиляємо голови, прикривши роти руками, ще дужче сміємося й переходимо до ліків і трав. Нельсон бере висушений жовтий корінь.

— Це хванці, — кажу йому.

— Гм, — він водить великим пальцем по кореню, щоб відчути його гладкість. — Навіть не знаю, як це буде англійською.

— Може, й не варто, — промовляю я. — Деякі речі краще залишити так, як їх було задумано.

Я змовчала про ранки, проведені на городі разом з бабусею, яка найбільше любила саме хванці.

— У нас із цим коренем спільне ім’я[54], — каже Нельсон. — Як думаєш, чи означає це, що я житиму вічно?

— Думаю, це означає, що ви обоє жовтуваті, — відповідаю я. — І це непогано.

Тепер Нельсонова черга сміятися. Нам ще раз м’яко запитує, чи доробила я свою роботу на сьогодні. У такі дні ми знову стаємо легковажними дітьми. І нас це тішить, адже найгірше, що з нами може статися, це прочуханка від Нама. «Реальний світ може трохи почекати», — думаю собі.