Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

І, щойно про це подумавши, Картер помітив зміну траєкторії польоту їхнього війська, безнадійно захопленого вітрами. Тепер вони піднімалися круто вгору, і було очевидно, що цьому лету судилося завершитись в оніксовому замку, в якому сяяло бліде світло. Величезна чорна гора тепер була настільки близько, що її схил мчав повз них із неймовірною швидкістю, чи то пак вони мчали вгору, в чорноту, за якою вже не можна було нічого розгледіти. Похмурі вежі споночілого замку над ними все більшали й більшали, і Картер бачив усю нечестиву мерзенність їхньої безмежності. І могутні брили тієї мурівлі були досконало вирізані з копалень у тому страхітливому проваллі, що зяє у кам’яному пагорбі на північ від Інґанока, та припасовані безіменними робітниками, і такі були її розміри, що людина супроти неї поступалася мурашці супроти найбільшої земної фортеці. Розсип незнаних зірок понад міріадом увінчаних банями веж сяяв блідим хворобливим пломінням, немов понад похмурими стінами зі слизького оніксу западали вічні сутінки. Тьмавий вогник виявився єдиним освітленим вікном в одній із найвищих веж, і коли безпорадна армія наблизилася до самої маківки гори, Картеру здалося, що він помітив якісь неприємні тіні, що раз у раз пропливали повз ледь освітлений клаптик простору. То було якесь дивне склепінчасте вікно, і форма його була цілком чужа всьому земному.

Суцільна скеля перейшла у велетенські підвалини монструозного замку, а швидкість, з якою вони летіли вгору, здавалося, трохи зменшилася. Наблизилися масивні стіни, і на мить вдалося помітити велетенську браму, крізь яку й вони прослизнули досередини. У просторі титанічного двору панувала суцільна ніч, за якою запала ще глибша пітьма внутрішніх приміщень, коли колону прибульців поглинув великий склепінчастий портал. У непроглядних оніксових лабіринтах гуляли круговерті холодних вітрів, і Картер нізащо не зміг би сказати, які циклопічні сходи і коридори німотно простягаються на їхньому безкінечному шляху. Цей шлях крізь пітьму незмінно вів угору, і жоден звук, ні дотик, ані зблиск не порушив густу пелену таїни. І хай якою великою була армія упирів та нічвидів, вона все ж загубилася в неосяжних порожнечах більшої за будь-яку зведену людиною будівлі. І коли все навколо них нарешті освітилося тьмавим сяйвом тієї зали у вежі, велике вікно якої правило їм за маяк, Картер нескоро зумів розгледіти далекі стіни та стелю, яка губилась у вишині, і зрозуміти, що він уже більше не у безмірі зовнішнього світу.

Рендольф Картер сподівався увійти до тронної зали Великих Древніх з гідністю, з гордо піднесеною головою, у супроводі поважної свити упирів, і вознести богам свої молитви, молитви людини, вільної і впливової серед сновид. Він знав, що смертному може бути під силу впоратися з Великими Древніми, і сподівався, що йому пощастить, що Інші Боги та їхній повзучий хаос Ньярлатотеп не пильнуватимуть за Землею, не прийдуть їм на допомогу у вирішальну мить, як це вже не раз бувало раніше, коли людським очам траплялося побачити земних богів у їхньому домі або на схилах їхніх гір. А зі своєю страхітливою свитою Картер, за потреби, сподівався впоратися навіть з Іншими Богами, знав-бо, що упирі не мають володаря, а нічвиди слугують не Ньярлатотепу, бо пан їхній — лише одвічний Ноденс. Проте зараз він бачив, що Кадат серед холодної пустки повниться темними дивами і безіменними сутностями, що Інші Боги недремно вартують нижчих, слабших від себе земних богів. І хоч вони не владні над упирями та нічвидами, а все ж шалені та безформні химородини з позасвіту можуть їм наказувати, коли настане в тому потреба, тож до тронної зали Картер зі своїми упирями увійшов не вільним і могутнім сновидцем. Їх занесли досередини страхітливі зоряні вихори, притягли незримі жахи північної пустки, і коли, скоряючись якомусь безмовному наказу, вітри вщухли, вся їхня безпорадна серед цього моторошного світла армія, що потрапила у полон, заніміло впала на оніксову підлогу.

Рендольф Картер не постав перед золотим помостом, перед ним не сиділо ясновельможне зібрання коронованих, увінчаних німбами істот із розкосими очима, довгими мочками вух, тонкими носами і гострими підборіддями — істот, подібних до лика, вирізьбленого на горі Нґранек. Оніксовий замок на верхівці Кадата був занурений у пітьму, і господарів не було вдома. Картер дістався незвіданого Кадата, що серед холодної пустки, але не знайшов там богів. А все ж моторошне світло сяяло в тій залі — невеликій, найменшій у всьому замку, стіни і стелю якої заледве можна було розгледіти за імлою, що там клубочилась. Так, там не було земних богів, це правда, але не бракувало інших прихованих і незримих сутностей. Там, де немає нижчих богів, не обов’язково відсутні представники Інших Богів — звісно ж, оніксовий замок не можна було назвати ненаселеним. Але Картер ніяк не міг уявити того, в якій неймовірній формі з-понад всіх форм жаху його зустріне тутешній володар. Він відчув, що його тут чекали, і мимоволі замислився над тим, наскільки пильно увесь цей час за ним спостерігав повзучий хаос Ньярлатотеп. Бо саме Ньярлатотепу, жахові незліченних форм, страхітливій душі та посланцю Інших Богів, слугують грибовидні місячні потвори, і Картер згадав про чорну галеру, яка зникла, коли хід битви переломився не на користь жабоподібних тварюк на тій щербатій скелі серед моря.

Отак розмірковуючи, він стояв, похитуючись, серед свого жаского товариства, коли це, геть неждано, півтемний і неосяжний простір кімнати прорізало страхітливе завивання демонічної сурми. Тричі пролунав той оглушливий бронзовий клич, а коли вдалині захлинувся відгомін третього сигналу, Рендольф Картер побачив, що залишився сам. Він не мав жодної гадки, куди, навіщо і як зникли всі упирі та нічвиди. Знав лише, що раптово залишився геть один, і хай які незримі сутності, глузуючи, снували в темряві довкруж нього, вони не були з безпечного земного краю снів. Зненацька з найвіддаленіших закапелків зали долинув новий звук. Це також було ритмічне гудіння сурми, проте цілком відмінне від трьох пронизливих посвистів, разом з якими зникли моторошні когорти. У цих низьких перегуках відлунили всі дивовижі та мелодії неземних снів: то були екзотичні видива неуявної благості, що вчувалися у кожному несьогосвітньому акорді і невловимо-потойбічних модуляціях. Пахощі фіміаму впліталися в золоті звуки музики, а над головою зажевріло величне світло, його кольори в унісон до симфонічних гармоній сурем мінилися градієнтом, якого не знає земна гама. Віддалік запалахкотіли смолоскипи, а ближче, хвилями напруженого очікування, глухо загули барабани.

Із прозорих димчастих серпанків і хмар фіміаму виринули дві однакові колони величезних чорношкірих рабів у пов’язках на стегнах із переливчастого шовку. На їхніх головах, немов шоломи, кріпилися смолоскипи із блискучого металу, з яких кільцями диму підносилися пахощі незнаних бальзамів. У правицях вони стискали кришталеві жезли, на вершечках яких шкірилися різьблені химери, а у лівих руках несли довгі тонкі срібні сурми, в які по черзі дуділи. На їхніх щиколотках і передпліччях були золоті браслети, а між кожною парою браслетів на щиколотках тягнувся золотий ланцюжок, що стримував їхній крок. З першого погляду було