Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Тоді широким проходом поміж двох колон чорношкірих рушила самотня постать: високий, стрункий чоловік, з юним обличчям давнього фараона, у різнобарв’ї переливчастих шат, коронований золотим пшентом[79], що сяяв якимось внутрішнім світлом. Царственна постать наблизилася до Картера: горда постава і витончені риси смаглявого[80] обличчя наводили на думку про його схожість з темноликим богом чи скинутим із небес архангелом, а в очах ледь блискотіли іскорки, що видавали примхливий норов. Він заговорив, і в соковитих інтонаціях його голосу дзюркотіла лагідна музика потоків Лети.

— Рендольф Картер, — промовив голос, — ти прийшов побачити Великих Древніх, що їх людині бачити не дозволено. Вартові говорили про це, говорили про це Інші Боги, шалено кружляючи і вистрибуючи під пронизливі звуки флейт у чорній безмежній порожнечі, в якій пробуває султан демонів, що його ім’я жодні вуста не наважуються вимовити вголос.

Коли Барзай Мудрий піднявся на Гатеґ-Кла, щоб побачити там Великих Древніх, які танцюють і завивають серед осяяних місяцем хмар, він не повернувся[81]. Інші Боги вже були там і зробили те, що їм належало зробити. Зеніґ із Афората шукав незвіданий Кадат у крижаній пустці, а зараз його череп прикрашає перстень на мізинці того, кого мені не варто називати.

Але ти, Рендольфе Картере, здолав усі перепони земного краю снів, і в тобі досі палає пломінь, який спонукає тебе до пошуків. Ти прийшов не з пустої цікавості, але задля іншої мети, і ти завжди шанобливо ставився до нижчих земних богів. А проте земні боги приховали від тебе чарівливе присмеркове місто твоїх снів, і все через їхню дріб’язкову жадобу: направду-бо вони самі зажадали дивовижної краси, породженої твоєю уявою, і заприсяглися, що відтепер це місто стане їхнім притулком — і ні жодне інше.

Вони полишили свій замок на верхівці незвіданого Кадата задля того, щоб оселитися у твоєму прегарному місті. І за дня вони прогулюються палацами, зведеними із помережаного прожилками мармуру, а надвечір виходять в оповиті пахощами сади і споглядають позолочені призахідним сонцем пишноти храмів та колонад, аркових містків та срібних фонтанів, широких вулиць із їхніми квітковими вазами та осяйними рядами статуй зі слонової кості. А коли западає ніч, вони піднімаються на високі оповиті імлою тераси, сідають там на різьблених порфірових лавах і розглядають зорі або перехиляються через балясини огорожі, роздивляючись стрімкі північні схили міста, де одне за одним м’яко засвічуються мансардні віконця невеличких старовинних будиночків, увінчаних шпилями, і з них на вулицю виливається затишне жовтаве світло домашніх свічок.

Боги полюбили твоє чарівливе місто і більше не ступають стежками богів. Вони забули земні верхів’я, забули гори, котрі пам’ятають іще їхню юність. На землі не зосталося більше богів, і лише Інші Боги з-поза меж світу правлять зараз на предковічному Кадаті. А десь далеко, у долині твоєї власної юності, Рендольфе Картере, безтурботно забавляються Великі Древні. Ти надто добре снив, о великий сновидо, бо ти віднадив земних богів від світу, де видива належать усім людям, і привів до світу, який безроздільно належить лише тобі: із мрій маленького хлопчика ти витворив місто набагато прекрасніше за всі візії, що були бачені раніше.

Негоже, щоб земні боги поступалися престолами павукам, які плетуть на них свої сіті, та Іншим, які правлять так, як належить правити Іншим. І хай би як радо сили з-поза меж світу наслали б на тебе хаос і жах, Рендольфе Картере, що став причиною їхнього смутку, але ж їм відомо, що тільки тобі до снаги повернути богів назад у їхній світ. І в той напівявний світ, що належить тобі, жодна сила найчорнішої ночі не зможе піти за тобою; і лише ти зможеш відпровадити самозакоханих Великих Древніх зі свого чарівливого присмеркового міста назад, крізь найпівнічніші сутінки, до місця, де вже їх зачекалися, — на верхівці незвіданого Кадата серед холодної пустки.

Тож, Рендольфе Картере, іменем Інших Богів я заклинаю тебе і наказую тобі виконати мою волю. Я велю тобі знайти присмеркове місто, що належить тобі, і випровадити з нього дрімотних та ледачих богів, яких чекає країна снів. І тобі неважко буде знайти прихисток цих богів, почути гул божественних сурем і грім безсмертних кімвалів, ту таїну, розташування і сенс якої невідступно переслідували тебе у світі явному і в проваллях снів, що катувала тебе зблисками стертих спогадів і болем втраченого — прегарного і значимого. Тобі неважко буде віднайти цей символ і релікт часу твоїх блаженств, бо то, воістину, некрушимий та вічний діамант, в якому злилися всі дива твого життя, щоб освітити тобі твою вечірню стежку. Знай! Шукати слід не за невідомими морями, але у добре тобі знаних роках минулого життя: ген у яскравих дивах твого дитинства і вихоплених сонячними промінцями магічних видивах, якими ті давні події видавалися твоїм широко розплющеним юним очам.

Знай же, що те дивовижне місто із золота й мармуру — не що інше, як сума всього того, що ти бачив і любив замолоду. То краса крутоверхих бостонських дахів і західних вікон, в яких палають промені надвечірнього сонця, то порослий квітами Коммон[82] і величний купол, що височіє на пагорбі, то переплетіння шпилів та димарів у бузковій долині, якою сонно плине оперезана численними мостами Чарльз[83]. Саме це ти бачив, Рендольфе Картере, коли нянька вперше вивела тебе на прогулянку навесні, і все це буде останнім, що ти побачиш, поки у твоїх очах світитимуться любов і пам’ять. То й прадавній Салем, обважнілий від років, то таємничий Мерблгед[84], який шкіриться мармуровими урвищами своїх узбереж навздогін минулим століттям, то блиск салемських веж і шпилів, які у променях призахідного сонця видніються з далеких лук Марблгеда.

То Провіденс, що химерно і гордовито розкинувся на семи пагорбах понад блакитною гаванню, з його зеленими терасами, які піднімаються до дзвіниць та цитаделей невмирущої давнини, то Ньюпорт, що примарою здіймається над замріяними хвилерізами. То Аркгем, з його замшілими гостроверхими дахами, за якими видніються підгірні луги, то прадавній сивий Кінґзпорт з його громаддям димарів, безлюдними причалами і навісними фронтонами, з його дивовижними високими скелями і повитим імлою океаном з високими буйками на обрії.

То прохолодні рівнини Конкорду, бруковані вулички Портсмута, вкрите вічними сутінками плетиво провулків Нью-Гемпшира, де за велетенськими в’язами ледь видніються побілені стіни ферм та скрипучі журавлі над криницями. Просолені причали Ґлочестера і обвітрені верби Труро. Видива шпилів далеких містечок і пагорбів, які вервечкою простягаються вздовж Північного узбережжя, безмовні кам’янисті схили та невисокі повиті плющем будиночки, що ховаються поміж великими валунами у глибині Род-Айленда. Запахи моря і духмяність полів, чари темних лісів та передсвітанкова прозорість фруктових садів. Вони, Рендольфе Картере, і є твоє місто, бо вони — це ти. Нова Англія викохала тебе, вливши у твою душу