Читати книгу - "Українське письменство"

древней и новой поэзии» гадав, що «простое выражение болван болваном», як і деякі стилістичні ходи у Дмитрієва в байці «Дуб и Трость», «могут всякому понравиться». До того ж мармонтелівська вимога простоти перетворилась в рос. літературі на вимогу народності, отже — натуралістичного трактування селянського побуту (пор. байку «Двоє селян і Хмара» у Флоріана і в Ізмайлова), та на вимогу розроблення розмовного стилю та інтонації. Остолопов теоретизує: «Помещение кстати простонародных выражений и пословиц… придает иногда много приятности в баснях». І варт хоч би побіжно переглянути виписки з різних відгуків критичних на байки Крилова, так пильно зібрані в книзі Кеневича, щоб побачити, як тими рисами народності дорожили і в чому найбільшу заслугу байкаря покладали. Крилову записують на плюс те, що він «искусно извлекает из наречия простонародного самые, так сказать, удобные и назидательные выражения», «изощряет» у російській мові те, «что способно к вписыванию нравов», «наделяет слова своего выбора патентами на ум» і т. п. «Краски местные», «веселое знание языка и нравов», «новость в языке» — тобто використання свіжих, не знаних у літературі мальовничих засобів мовних — уважаються «высочайшею тайною» байкарського мистецтва. В байці добачають жанр народний par excellence — «вестовщицу духа и характера национального».

Після цього не тяжко провести грань межи байкою і притчею, межи байкою і приказкою (або апологом-епіграмою).

Притчі, по-перше, не властива фабульна насиченість та завершеність байки. В наведеній у нас притчі про Інорога ми маємо тільки один фабульний момент: людина зависла у проваллі і розглядається навколо, зважує обставини. Що сталося з нею далі, ми не знаємо. Розповівши про небезпеку вгорі і внизу та про солодощі меду, притча зупиняє всякий фабульний рух і негайно переходить у розшифрування образів, що й становить її raison d’être. Таку саме бідність дії, недорозвиненість фабули ми бачимо і в уривкові «Saxifraga» Л. Українки, і в її «Казці про велета». В останній розв’язки, власне, й немає: вона тільки намічена, як певна можливість. По-друге, притча не має тих специфічних героїв, які властиві байці. Люди й звірі, що в ній виступають, не мають того умовного ірреального характеру, що примусив Потебню прирівнять байкові персонажі до шахових фігур, з певними раз назавжди визначеними ходами. По-третє, притчі не властиве те прямування на понижений словник та розмовну синтаксу, яким визначається байка. «В притче смешно было бы слышать царя, говорящего или действующего подобно простолюдину», — зазначає стара поетика, і про це саме свідчить хоча б порівняння притч Лесі Українки з байками Глібова.

Знов інші прикмети виділяють в окремий ґатунок жанру приказку, або, як названо її вище, апологічну епіграму. В російській літературі її зразки подав Дмитрієв, що його чотирирядкові перекладні апологи:

Мартышка, с нежностью дитя свое любя, Без отдыха его ласкала, тормошила — И что же? наконец в объятьях задушила… Мать слабая. Поэт, побереги себя! —

подали потім вдячний матеріал для влучних і веселих пародій:

Одна свеча избу лишь слабо освещала, Зажгли другую — что ж? изба светлее стала. Правдивы древнего речения слова: Ум — хорошо, а лучше два.

У польській літературі цей ґатунок алегорично-розповідного жанру досить ретельно розробляв Ігн. Красицький (1735—1801); а за ним пішов дехто і з українських авторів. Аполог-епіграма втиснена в кілька рядків, немає і детально показаної дії. Коротенькі, на чотири, шість, maximum на 8—10 рядків, дидактичні поезійки «не могут уже по краткости своей заключать не только законченного действия, но даже удовлетворительного рассказа о действии, требуемого правильною баснею». Зате в ній яскравіше виступає загальна схема і, так мовити б, без остачі переходить у кінцеву сентенцію, висловлену часто засобами народної приповідки. Звідси і той термін, який привласнили їй українські автори: приказка, прибаютка.

Із трьох перечислених ґатунків жанру на українському ґрунті найширше розвинулася «правильна» байка, значно менше — приказка і найменше — притча[516].

3

З’явилися вони в найперших початках нового українського письменства. Байка йшла у нас слідом за іроїкомічною поемою та пародійною одою, поряд з комічною оперетою і випереджаючи повість.

Причину ранньої появи у нас