Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Кременецький звір 📚 - Українською

Читати книгу - "Кременецький звір"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кременецький звір" автора Сергій Карюк. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 57
Перейти на сторінку:
звичайним поглядом, та ліценціату медик уже не здавався милим добрим дідком в окулярах, що завжди заходився оксамитовим сміхом, розповідаючи свої недоладні історії. Німець сидів у кріслі, міцно вперши лікті у бильця й ховаючи посмішку за сплетеними довгими пальцями. Безслідно зникли завжди підняті кутики рота й безпомічні зморшки навколо очей. З подивом Голота дивився на спокійне лікареве лице, наче вперше помічаючи тевтонську ламану лінію жорсткого підборіддя. В очах Хохриттера ліценціат не міг угледіти жодного натяку на тривогу чи страх. Скоріше цікавість. Таку, як він колись бачив у болонського анатома Піреллі, який препарував перед студентами щойно викрадене ними з болонського цвинтаря Чертози тіло мерця.

Голота мовчав, чекаючи реакції лікаря. Той, одначе, спочатку протягнув руку до келишка, відпив трохи сливовиці й задумливо почухав перенісся. На одну-єдину мить перед Голотою знову з’явився милий лікар з сонячним усміхом.

— Милий Голото, я трохи шокований вашими словами й не можу підібрати власних. Визнаю це, — промовив врешті Хохриттер, що, втім, не виглядав ані шокованим, ані здивованим. — Труїти вас? Ви неначе чекаєте, що я відпиратимуся й захищатимуся? Але у чому ви мене звинувачуєте врешті-решт?

— В убивстві сімох кременчан, зокрема Мільчека! — відрізав Голота. — У всіх тих звірствах, у яких ви ще лише кілька хвилин тому звинуватили отця Бернарда й Міхала Мнішека. Чи забули вже? — процідив Голота.

— Я? Убивав? — ледаче здивувався магістр медицини. — Ви, ліценціате, вже заморочили мені голову своїми версіями, ідеями та розповідями. Тільки не ображайтесь... І тепер ось це! Як старша й мудріша людина застерігаю: не розкидайтеся звинуваченнями так легко. Ви розумієте, що мене можуть позбавити голови через ваші вигадки?

— Чесно кажучи, я надіюся на це.

— Може, хоч поясните хід думок, які сновигають у вашій голові?! Бо інколи здається: їх тисячі, і вони виплигують зі свідомості ліценціата Голоти, як чортики з табакерки. Чи то, може, все сливовиця? Вона добре б’є в голову.

— Б’є, — погодився Голота. — Але я почну з самого початку. З отої історії про Мнішека і його вовкулацтво. Історії недоладної й дивної. Ні, звичайно, — запевнив ліценціат Хохриттера, що, протестуючи, підняв долоню, — першим моїм відчуттям, коли я почув її, був паралізуючий жах. Не кожного дня магнат розповідає, що стає вовкулакою і їсть людей на вечерю. І не щодня його лікар каже, що той магнат просто несповна розуму, та при цьому не заперечує його людожерство... Та, трохи заспокоївшись, я таки почав роздумувати...

— Це робить вам честь... — з посмішкою кинув Хохриттер.

— Але ж історія ваша й справді була... надміру фантастичною, вам не здається? «Лікар та його підопічний із впливової родини їздять Європою, залишаючи після себе трупи, бо хворий на голову аристократ вважає себе вовкулакою». Це ж якась химерна казка, вам не здається?

— Чому ж. «Є багато чого на світі, друже Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям». А тут усе досить банально, мій друже Голото. Душевнохворий убиває, його лікар, аби не було розголосу, замітає сліди... У Mercure de France й не таке прочитаєш...

— Згоден, паризькі писаки вмілі на вигадки, з ними можуть позмагатися хіба баби з київського базару на Подолі. І розповідали ви доладно. Та от розказаному віриш завжди більше, коли не знаєш, як було насправді.

— О, Господи, Голото! Давайте, здивуйте мене. Скажіть, що ви були свідком нашої з Міхаелем пригоди в П’ємонті, коли він убив дівчину! — реготнув Хохриттер.

— Ні, звичайно. Та я загадав. Ви забули, що я в цей час теж був в Італії. Навіть більше — мав приятеля з Турина і про вбивство молодої дівчини після карнавалу в Казале-Монферрато чув від нього, а той від свого дядька — місцевого судді. Вся ота драма, — Голота заговорив трагічним і пафосним голосом, — «Мнішек прокинувся біля закривавленої мертвої юнки, розпач і сльози, але тут з’явився благородний лікар, який врятував молодого пана від неминучої розправи розлючених городян»... — дещо не відповідає дійсності. Мені розповідали, як усе було насправді, — вів далі Голота, — дівчину не вбивав якийсь там вовкулак чи душив душевнохворий. Її отруїли. А я відзначив, що ви нащось збрехали. І це була перша дивина. Далі ви почали розказували все фанатичніші й фанатичніші оповідки. Мандри Європою, напади хворого Мнішека, каліцтва людей... У Парижі, князівствах... Я розумів, що ви брешете, але не зрозумів, навіщо.

— Безперечно. — погодився Хохриттер. — Ви мало що можете зрозуміти.

— Так, — погодився Голота, — я повільно запрягаю. Але коли вже стосується життя моїх близьких, то добре прискорююсь. Про цю мою особливість знають у Варшаві й Болоньї. Тож повторюся: я допетрав — усі ці вигадки про вовкулака з’явилися через те, що вам потрібно було маніпулювати Мнішеком. Вертіти молодим спадкоємцем величезного статку, мабуть, досить вигідна річ, чи не так?

— Ви просто неймовірний, ліценціате! Буря й наступ, як у справжнісінькому суді, — вдавано захоплено відповів Хохриттер. — Лавина звинувачень, не знаєш навіть, на що відповідати. Довершений хаос, що має, мабуть, збити обвинуваченого з пантелику. Я розумію, що в Болоньї ви таки вчилися недарма... Але, Голото... Відверто скажу... Ваші висновки — ну просто курям на сміх.

— Вигадані убивства, охоплений жахом і каяттям молодий граф. Ви, кому він довіряє, як рідному батьку... Щось змінилося, коли ви приїхали до Кременця. Почали зникати люди, — Голота не звернув уваги на глузування Хохриттера. — Мнішек був, як і раніше, упевнений, що вбиває під час своїх нападів, але убивали ви, прикриваючись хворим, як щитом. Але чому і головне як?

— Як? — луною відгукнувся Хохриттер.

— Мені не давало це спокою. Та коли я лиш почув про кременецькі підземелля, то зрозумів — ось найзручніший шлях убивати й залишатися непоміченим. Але ж тунелі під містом, то легенда, ніхто з місцевих ніколи їх не бачив. Усі згадували ту незрозумілу розповідь про братів-розбійників, які грабували з-під землі. Але брати, яких прозвали Чортами, давно на тому світі. Для вбивці була лише одна можливість...

— Яка ж?

— Знайти мапу підземель розбійника Микольці-каменяра.

— Як же її знайти, ту мапу?

Голота з огидою подивився на дурнувату масну посмішку лікаря.

— Ви ж, мабуть, чули про те, що жовнір порубав розбійника Микольцю, а його брата замучив Болиць?

— А їхню хижу спалили разом з усім мотлохом... — підхопив Хохриттер.

— Так-так, спалили. Але ж

1 ... 52 53 54 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кременецький звір», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кременецький звір"