Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Клаудіюс відкрив навстіж вікно і один за одним викинув на сніг всі п’ять турецьких гранатів. Червоними кульками вони прикрасили снігову ковдру.
Закипів чайник.
— Поглянь у вікно! — попросив Клаудіюс Інґриду, піднявшись на другий поверх.
До полудня сонце перемогло сніг. Турецькі гранати знову прикрашали стіл. А Інґрида з Клаудіюсом викотили з комори на першому поверсі будинку жовту бочку гігантського пилососа і почали наводити в домі пана Кравеця чистоту. Переконавшись, що Клаудіюс у змозі самостійно впоратися з «бойовою» пилозбірною машиною, Інґрида подалася на третій поверх, щоб оглянути спальні.
Вона вже кілька разів підіймалася цими скрипливими витонченими дерев’яними сходами з різьбленими поручнями. Темне, з легким натяком на сховану під матовим лаком червоність, старовинне дерево викликало зараз у Інґриди тихе захоплення. А спочатку їй здалося дивним, що в будинку, де від головного холу на другий поверх підіймаються помпезні мармурові сходи, де висота стель і першого, і другого поверхів змушує задирати голову, щоб краще розгледіти ліпнину навколо старовинних масивних люстр, сходи на третій поверх зроблені з дерева і при цьому стоять у дивному місці, не є продовженням мармурових сходів від головного холу, та й стеля третього поверху зовсім не така висока. Ні, звісно, в цьому є логіка! Якщо на третьому поверсі розташовані спальні, отже, там має бути затишно. А затишок і помпезність — речі несумісні. Ніхто ще, либонь, не бачив у своєму житті того, що можна було б назвати «помпезним затишком»! Інґрида всміхнулася від цієї думки. Вона стояла на передостанній сходинці дерев’яних сходів, тримаючись лівою рукою за перила і немов відчуваючи тепло цього дерева. Вона дивилася на старовинні мапи, що висіли в рамках із правого боку, на стіні над дерев’яними панелями з такого ж темного дерева, як і самі сходи. Старовинні мапи неначе також «підіймалися» вгору цими скрипливими сходами. І на всіх мапах то окремо, то в складі Європи була зображена Велика Британія — країна, в яку їм із Клаудіюсом так хотілося і так легко вдалося в’їхати, в якій вони мріяли прижитися і стати щасливими.
Солідність особняка, цих сходів: і мармурових, і дерев’яних, цих важких дубових дверей, що безгучно відчиняються, ніби підкреслювали ґрунтовність і надійність самого життя. Це відчуття подобалося Інґриді. Настільки подобалося, що, переживаючи та затримуючи його в своїх думках, вона починала почуватися тут господинею. Але лише вона. Клаудіюс немов з’явився тут пізніше і тільки за її бажанням і з її дозволу. Клаудіюс з’явився як садівник, садівником і залишався.
Кожна спальня на цьому поверсі мала свій колір і свій стиль. Їх ріднили тільки однакові двері, через які можна було легко переплутати спальні, якби не бронзові таблички з жіночими іменами: «Елізабет», «Корнелія», «Марґо», «Жаклін», «Розмарі», «Анна»...
Дівчина пройшла вздовж коридора, читаючи імена на табличках і сподіваючись дійти до таблички з іменем «Інґрида». Але остання спальня мала інше ім’я — «Беатріс». Навпроти останньої спальні за маленькими дверцятами в просторій коморі лежала чиста постільна білизна. Нічого білого. Простирадла та підковдри смарагдового, бордового, синього й усіх інших можливих барв та їхніх відтінків. Приємні, ніжні на дотик.
У спальні «Елізабет» — зелена оббивка стін над дерев’яними панелями і такі ж зелені штори. Інґрида витягла з відкритої шафи комплект білизни смарагдового кольору. Повернулася до «Елізабет». Поклавши білизну на ліжко, сама присіла до витонченого туалетного столика й глянула в люстро. Знову відчула себе тут господинею. Не спальні, а всього маєтку. Ця спальня призначена для гостей, а не для господині. Спальню господарів вона бачила. Вона там — єдина по інший від сходів бік коридора. Велика, з ліжком, накритим балдахіном, з двома столиками для сніданків із червоного дерева, що лежать, як їм і належиться, на ліжку по центру.
Інґрида уявила себе на тому ліжку. Під спиною — дві великі подушки, щоб зручно було напівсидіти, на ногах поверх ковдри — отой маленький прямокутний столик-таця, до нижньої частини якого прилаштований невеликий, нещільно набитий чимось, схожим на горох, мішечок. І завдяки цій «подушці» тацю дуже легко вирівнювати. А на ній кавник зі срібла, така ж цукерничка, тарілка з гарячими булочками, порцелянове кавове горнятко на блюдці. І запах кави...
Інґрида застеляла спальню «Розмарі», коли з коридора її гукнув Клаудіюс.
— А чи не занадто довго ми працюємо? — спитав він, хитрувато всміхаючись.
Потім зазирнув досередини.
— Нічого собі! — вирвалося у Клаудіюса. — Живуть же люди!
— Не живуть, — заспокоїла його захоплення Інґрида. — Колись жили! А тепер, бачиш, уся ця краса належить випадковій людині. А користуватися нею будуть його друзі!..
— Ну, користуватися нею можуть не тільки його друзі! — заперечив Клаудіюс. Обійняв Інґриду і поцілував її в уста. — Ми також маємо право!
— І хто нам дав таке право? — єхидно поцікавилася Інґрида.
— Ну, наприклад, я!
— Ну, якщо ти такий добрий... — Інґрида також обійняла коханого й поцілувала його.
— А яка спальня тобі найбільше сподобалася?
— «Беатріс», — відповіла дівчина.
— Покажи!
Вони зайшли в останню спальню, що нагадувала величезну темно-синю шкатулку. Навіть стеля тут була пофарбована в блакитний колір і на ній особливою оранжево-жовтою фарбою в правильному небесному порядку були зображені планети та зірки.
— Я його ще не застелила, — Інґрида кивнула на ліжко з балдахіновою надбудовою, по краях якого вниз, але не до самого ліжка, опускалися атласні сині крила, що звужували світ сплячих, також, як і стеля, прикрашені зірками та планетами.
— Давай допоможу! — запропонував Клаудіюс.
Вони застелили ліжко удвох. Легко і швидко. На синє в зірках простирадло поклали ковдру в синій у зірках підковдрі. Дві великі та напрочуд м’які подушки зайняли місце в узголів’ї широкого ліжка.
— Ось, — сказала Інґрида, зробивши крок до вікна, милуючись цим ліжком із балдахіном, як незвичайним витвором мистецтва.
— Давай ти сьогодні будеш Беатріс, а я... — Клаудіюс замовк, обірвав свою думку, задумався.
— А тебе не буде, — Інґрида усміхнулася. — Якщо я Беатріс, то це просто моя спальня. Моя і тільки моя. Там,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шенгенська історія. Литовський роман», після закриття браузера.