Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

Зміни лінії кордону між УСРР та РСФРР після остаточного опанування України більшовиками (1920—1928 рр.)

1920 р. радянська Україна практично втратила наявну 1919 р. управлінську автономію, що, серед іншого, знайшло своє підтвердження в рішенні Всеукрревкому від 27 січня 1920 р. об’єднати діяльність основних наркоматів УСРР та РСФРР[87]. Входження України до складу радянської Росії у Кремлі здавалося фактично вирішеною справою. Відповідно до кордону між республікам більшовицькі керманичі нерідко цілком логічно ставилися як до внутрішнього адміністративного розмежування. При їх зміні навіть формально головним критерієм визнавалася економічна доцільність, тобто національний чинник до уваги не брався.

У результаті таких змін територія України на сході нарешті збільшилася: весь Донбас, тобто райони з розвиненою важкою промисловістю, об’єднали в одній адміністративній одиниці. Для цього була створена Донецька губернія. Оскільки більша частина Донбасу й до цього часу входила до складу УСРР, то новостворена губернія стала складовою частиною радянської України. УСРР приросла такими територіями (їх перелік надаємо з тексту узгодженої з Кремлем постанови ВУЦВК від 16 квітня 1920 р.): «Від краю Донецького війська: а) Донецької округи: станиці Гундорівська, Камінська, Калитвинська, Усть-Білокалитвинська, волость Карпово-Обривська; 6) Черкаської округи: станиці Володимирська, Олександрівська, далі на захід умовна: станція Козачі Лагери, Мало-Несвітайська, Нижньо-Кременська й далі до межі з Таганрозькою округою; Таганрозький повіт увесь у цілості»[88]. Попри те, що при цій зміні національний чинник не брався до уваги, частина приєднаної території (Таганрозький округ) безперечно належала до української етнографічної території.

У серпні 1920 р. до складу Донецької губернії була додана станиця Луганська. Основною підставою слугував адміністративно-географічний критерій: станиця була в безпосередній близькості від тогочасного центру Донецької губернії міста Луганська[89]. Національний чинник у цьому випадку не враховувався, адже в цьому районі більшість становили донські козаки.

Зведення статусу України до автономії у складі РСФРР ледь не зумовило ще одне збільшення її території. Відразу після захоплення Червоною армією Криму на засіданні ВРНГ РСФРР від 29 листопада 1920 р. було вирішено створити Кримську раду народного господарства (Кримраднаргосп) та підпорядкувати його Промбюро України (головний економічний органи УСРР). Голова Промбюро Влас Чубар отримав завдання виділити в розпорядження Кримраднаргоспу в авансовому порядку певні кошти. Останній пункт рішення звучав так: «Зобов’язати всі главки й центри, що відряджають своїх уповноважених до Криму, спрямовувати їх через Укрпромбюро»[90]. Провівши аналогію, зауважимо, що на початку 1920 р. підпорядкування Українській раді трудової армії (Укррадтрударм) «Олександрівсько-Грушевського вугільного району» стало першим кроком до включення цієї території, а потім і Таганрозького округу, до складу УСРР.

Підпорядкованість кримських господарчих органів українським зберігалася лише місяць. Під тиском міжнародних і частково внутрішніх обставин Кремль наважився на формальне визнання незалежності України. Реакція на це президії ВРНГ РСФРР була миттєвою. Уже на наступному після такого визнання засіданні, яке відбулося 31 грудня 1920 р., було вирішено підпорядкувати Кримський раднаргосп безпосередньо президії ВРНГ РСФРР. Можливо, якби Крим вдалося опанувати в ситуації, схожій з початком 1920 р., коли УСРР бачилася як невід’ємна складова РСФРР, то півострів став би складовою частиною радянської України — вагомих економічних підстав для цього вистачало. Однак політичні обставини змінилися. Україна дещо підвищила власний статус.

Отже, саме в таких кордонах — з Шахтами й Таганрогом, але без Криму, — РСФРР уперше на державному рівні визнана незалежність радянської України. Це сталося у «Союзному робітничо-селянському договорі між РСФРР та УСРР» від 28 грудня 1920 р., у перших рядках якого йшлося про те, що уряди РСФРР та УСРР визнають «незалежність і суверенність кожної зі сторін, що домовляються». У преамбулі до договору, який 2 березня 1921 р. було ратифіковано V Всеукраїнським з’їздом рад, ішлося про «передбачену договором підставу повної рівності поміж обома республіками». Важливим є також п. 2 договору, у якому, зокрема, наголошувалося, що «з самого факту старої приналежності УСРР до колишньої Російської імперії не витікає ніяких зобов’язань до кого б там не було»[91]. Таким чином, цей договір вказував на відсутність будь-яких претензій, в тому числі й територіальних, між республіками. Зник як аргумент «дореволюційний губернський поділ», використовуючи який РСФРР завадила приєднанню до України значних масивів українських етнографічних земель у 1918— 1919 рр. Саме з цими кордонами УСРР увійшла до складу Радянського Союзу, офіційне рішення про створення якого було затверджено не в звичну для наших уявлень про минуле дату 30 грудня 1922 р., а лише 6 липня 1923 р.[92]

Незабаром проблема кордонів постала знову. Адже, як відзначалося у датованому 29 листопада 1924 р. зверненні до керівництва СРСР за підписами Афанасія Буценка та Михайла Полоза (представники УСРР у спеціально створеній влітку 1924 р. комісії ЦВК СРСР з питання про зміну кордонів між УСРР та РСФРР), «ще при створенні Української Соціалістичної Радянської Республіки постало питання про неспівпадіння етнографічних кордонів України з кордонами 9 губерній, у яких українці становили більшість і через це віднесених до складу УСРР. Але в той гострий період громадянської війни, що відбувалася на території УСРР, було не до уточнення кордонів. Було вирішено це питання перенести на пізніший час, коли, по закінченню війни та зміцненню радянського ладу, його можна буде вирішити в усій повноті після детального і спокійного висвітлення збоку етнографічних та економічних даних»[93].

Такий час, здавалося, настав після утворення СРСР. І формальних заперечень з цього приводу не було. Так, голова згаданої комісії з питання про зміну кордонів Олександр Черв’яков у написаному наприкінці 1924 р. листі до політ-бюро ЦК РКП(б) визнав, що комісія одноголосно вирішила «в основі урегулювання кордонів між УСРР та РСФРР покласти принцип етнографічний у розумінні приєднання до республіки території, що безпосередньо межує з нею і заселеної в абсолютній або відносній більшості населенням відповідної республіки»[94].

Узявши за основу ці, здавалося б, давно схвалені радянською владою принципи, українська сторона запропонувала приєднати до УСРР частину Курської й Воронезької губерній РСФРР з населенням 1 966 000 осіб, 65 % яких становили українці[95]. Представники РСФРР виступили проти більшості територіальних претензій української сторони. Комісія ЦВК СРСР винесла компромісне рішення — приєднати до УСРР території із загальною чисельністю 901 000 осіб, з яких українці становили 53 %[96]. Серед територій, що підлягали приєднанню, були й уже згадані вище Білгородський та Грайворонський повіти. Рішення комісії опротестували як українська, так і російська сторони.

Голова комісії Черв’яков усі заперечення