Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

наших стріх виходили люди. Ішли також до міста. Ось наш господар зробився начальником в’язниці. Созон Кондратович з мого села — городовим. Носив отакі аксельбанти, мов генерал. Писарі, старшини, поштові “чиновники” у чорних мундирах з білими ґудзиками. Мій один родич став церковноприходським учителем з кокардою на лобі. Один навіть попав у депутати до Думи в Петербурзі і збудував на двадцять тисяч царських рублів серед села каплицю. А всі разом розходились по дуже широкій “матушці Ра-сєї”, їли досхочу, пили собі на здоровля, для розваги смалили в пульку, для приємності кохали жінок і славили царя...

Сьогодні зовсім не так. Не так, товаришу! — він ужив це слово до Василя вперше. Воно звучало трохи поблажливо. — Сьогодні по імперії лишився тільки спомин. Наш Пастерук згадує її частенько і можна його зрозуміти. Сьогодні він замітає в “Сполем” помости і сортує цвяхи. Городовими нас сьогодні не зроблять. Це вже минулося, мов Хвещин Празник. За учителя нашого брата також не візьмуть. Навіть писарем у волості і то не можеш ти, голубе, бути. На це є покликаніші, ліпші, кращі від тебе, від мене чи від Пастерука. Залишається ще одне — попівство. Прихода й це вибрав. Але ж не всі ми Приходівської вдачі. Не для всіх те ремесло надається. Бог не всіх створив для ряси та молитви. Створив і таких, що і його самого на небесах заперечують. Багато з нас хотіло б також “чимсь бути”. Носити аксельбанти городових, бути льокаями при дворянських клюбах, подавати в ресторанах смажені курчатка або їх поїдати. Багато, багато хотіло б бути писарями, посередниками для збуту вовни... Є і такі, що мітять просто в міністри... Але наша доба забрала нам можливість бути порядними, добрими громадянами міщанського типу. Мусимо думати про вищі проблеми, бо це тільки нам лишили. Мріємо бути Гарібальді чи де Вальєро... І я тобі, товаришу, скажу: можливо, це на нашу користь. Спокійний, добрий час минув. Його немає. Умер. Його затерла велика війна, велика революція. По наших головах пройшли петлюрівці, більшовики, махнівці. Без нас у Версалі краяли Європу. Без нас створили Лігу Націй. Без нас писали всі ті закони, що нам сьогодні докучають, мов уїдливі мухи.

І треба що? Я тебе розумію. По-твоєму, одна дорога: продовжувати старе. Я навіть бачив, що ти та Лискевич, та пара ще таких носили минулого року старі кашкети російських гімназій. Я бачив вас у товаристві Крупа, що співає на витяжку “Боже царя”... Ні, ні! Пробач. Знаю, що ти все “Ще не вмерла” співаєш, але лишилось дещо і при “Ще не вмерла” такого, що тобі личить. Гулянки, надії на солодкий мед посади, на аксельбанти та петлиці, на серпанкових панночок... Але ти розумний хлопець. Бачиш ти, що все-таки тепер не те. Тільки йдеш вперто по старому та співаєш своє “Ще не вмерла”, трохи похнюпившися, ніби на прощі. І я тобі кажу: життя тепер тебе не послухає. Воно таке, як є, а не таке, яке б ти хотів. Йде нова людина, і отам за Шумськом лежить кордон, за котрим вона мостить собі місце на планеті. Ти хочеш України? Там вона є. Ти хочеш бути полковником? Туди можеш поїхати. Там! Все там! А тут тільки... Ну, хвилевий припічок, на котрому хтось хоче гріти свої... — він знову ужив нецензурне слово і погано вилаявся. — Чіпляєте тризубчики з бляхи і тішитесь, що патріоти...

Тут Василь не витримав і ніяково вставив: “Чи п’ятикутні зірки...”

— Так! — гордо і твердо сказав Шпачук. — Але то п’ятикутна зірка. Цього ти не забувай. П’ять суходолів світу у нашій жмені. Ціле творче, чесне, працююче людство. Воля тим, що мають на неї право.

— А хто, по-твоєму, має це право?

— Ті, що його заслужили... Потом і кров’ю. Пролетарі!

— Усього світу, додай...

— Еге ж, як хочеш! Усього світу.

— А решта що?

— Змести! Залізною мітлою. Вогнем й мечем... Потопом! Мором! Щоб не залишилося жадного поганого створіння.

Треба було його в цей момент бачити. Як він змінився. Які справді мав дивні очі. Василь поглядав на нього з-під лоба, ніби на якогось апостола. Шкода, що він не сухий, як Савонарола, а круглий і повний, без бороди і власниці. Він для Василя завеликий.

Чує, що хотів би з ним говорити, та не знає як. У нього думки зложені давно в певному порядку. Він тільки виймає їх і викидає, мов ракети. А що ж Василь? Він ось обперся ліктями об стіл, обняв двома долонями чоло, розтирає його направо й наліво, протирає очі і намагається схопити щось, що в його мозку загнізджується. І коли Шпачук патетично скінчив, коли він сказав, що і Василеве місце у тих рядах, що мають право на свободу, тоді Василь почав трохи плутано говорити. Він хотів висловити все враз, забігав уперед, потім вертався по те, що не сказав.

— Вибач, Прокопе... Це все, можливо, так, а можливо і не так. Я так погано розуміюсь... У нас політика й політика. Все навкруги політика. Всі ми в політиці... З ким не заговори, торкни пальцем і поллється відразу політика. Навіть о. Ніколай і той не може без політики навчити нас звертатися до Бога. Аж трохи нудно...

Шпачук при цьому посміхнувся.

— Мені це іноді... Ти пробач, але справді нудно. Адже є щось у світі й інше, чим можна цікавитись, крім політики. Недавно я читав, як один хлопчина без грошей поїхав до Америки, щоб там працювати на Едисонових заводах. Цікавився законами світла... Я, наприклад, цікавлюся віршами й прозою. Дякую тобі, Прокопе! Ти надав мені розмаху для розмови. Інакше я не можу. Не виходить у мене, і край. Думку я маю, але вона не завжди так, як слід, виходить словами... Мене цікавлять особливо питання: право одних, безправ’я інших. Я знаю, що люди борються за свободу взагалі... За свободу твою, мою, мого батька, твого батька... Якихось там наших тіток. Коли мій покійний, царство йому небесне, дідусь стирчав у кріпацькому ярмі, розуміється, хтось казав: яким правом оцей Шеремета тягає це ярмо, а той он пан Клопуцький поганяє його налигачем? Наш добрий Шевченко з цього приводу зіпсув собі чимало нервів. Мене це, напевно, також обурило б. Тебе, безперечно, також. І багато було таких, як ми, добродіїв. Вони розпинались за наших дідів, що аж-аж! І нарешті прийшла “слобода”...

І що це я хотів казати? Ага! Здається