Читати книгу - "Пастка для некромантки, Агата Задорожна"

 – Менше запитань, Айзо Ялівець, – відізвалася жінка. – Я ж тобі допомагаю, так? 

У такт з її словами нитки спогадів духа, і без того тонкі, почали остаточно розпливатися і зникати – як наче їх ніколи й не було. Айзі здавалося, що зникли не тільки ці, нові нитки – але і кілька старих, що накопичилися за всі її зіткнення з духами протягом життя. Все те, що вона невидимим тягарем тягло її донизу усі ці роки, під кількома помахами руки розчинилося, як ні в чому не бувало. 

Тільки ось це було неможливо. 

Щонайменше, Айза думала, що це неможливо. Так її вчили, і так вона думала протягом всього свого життя. З цією нестерпною думкою вона вже майже змогла змиритися. А тепер приходила якась пані Серпик – незрозуміла чи но знахарка, чи то шахрайка (тепер Айза вже була переконана, що останнє не було правдою) – і руйнувала усе. 

Або, можливо, давала надію. Тільки ось Айза дуже не любила сподіватися – вона обпеклася на цьому вже надто багато разів. 

 – Але як?.. Як вам це вдалося? – все ж запитала вона, піднімаючи очі на жінку. Та не відривала рук від її голови і ще щось робила – і тепер Айза цілком могла повірити, що вона ворошиться у всіх її найбільш потаємних думках. 

 – Це не так складно, як ти думаєш, – сказала вона, все ж віднімаючи долоні. Та її доторк на шкірі і навіть на волоссі Айза відчувала і потім. – Але… можливо, я помиляюсь. Можливо, така, як ти, ніколи не зможе навчитися. 

Айза випросталася. Ще ніколи, ніколи їй не говорили, що вона недостатня для того, щоб чомусь навчитися. Айза завжди була найкращою – принаймні, найсильнішою. І саме сила була тим, що насправді важило. Так було завжди. 

 – З чого ви взяли? Я зможу! – вона скинула голову, як норовливий кінь, і ледь не вдарилася потилицею об спинку стільця. Пані Серпик дивилася на неї зовсім не переконано, і тоді Айза скинула частину бравади. – Мені це дуже потрібно. Ви собі й не уявляєте, наскільки. 

Одна тільки ниточка надії вже робила гірше, ніж вона могла уявити. Але кожного разу Айза хапалася за цю надію знову і знову. 

 – О, я уявляю. Сумна історія, справді. Я би навіть сказала, трагічна. 

Айза знову скинула голову. Це вже було занадто. 

 – Звідки ви знаєте? – зі злістю запитала вона, піднімаючись зі стільця. Пані Серпик не відступила від неї ані на крок. – Навіщо ви це говорите? І навіщо… Навіщо намагаєтеся надурити? Від мене ви нічого не отримаєте. 

Жінка відійшла – але не так, наче здалася під натиском Айзи. А скоріше так, наче вона чогось від неї очікувала, і Айзі не вдалося ці невідомі очікування виправдати. Всередині неї від цього починала горіти якась незрозуміла злість. 

 – Помиляєшся, – спокійно відізвалася пані Серпик. Вона стоялаа до неї спиною і струшувала свої об’ємні спідниці, щоб вони падали навколо її фігури ще більш виразним колом. – Ще й як отримаю. Я знаю, що тобі судилося зробити чимало визначного. Тільки коли прийде час – тож я чекаю. 

Айза схилила голову. 

 – Справді? – зацікавлено запитала вона, підступаючи на крок. 

 – О. Я бачу… – жінка дивилася на неї із ще більшим розчаруванням, ніж до того. – Набагато простіше вірити у провидіння, коли воно обіцяє золоті гори попереду, так? Ось тільки визначне – ще не означає добре, так? 

Айза зі скрипом відсунула стілець назад. 

 – Не дуріть мені голову! 

 – Спокійніше, люба, – тонко посміхнулася пані Серпик. Здавалося, ця посмішка була така самісінька, як і в Тесея. І справді, на мить у пані Серпик прослизнуло щось таке аристократичне, що Айза навіть відступила на крок. – Немає потреби так злитися. Я навчу тебе того, що тобі потрібно – але тільки тоді, коли ти зможеш вчитися, – вона гостро поглянула на Айзу. – І цей час ще не настав – як я і сказала раніше. 

 – Чому? – з відчаєм запитала вона, опускаючи руки. Весь її гнів, що вирував в кістках всього мить тому, випарувався, і залишив по собі тільки розчарування. Надія знову вислизнула – ось тільки її відголосок все ще дражливо висів прямісінько перед її носом. 

 – Бо ти зараз – свинцева куля, що не пускає світло всередину. Бери книгу і йди. 

Айза чомусь послухалася. Пальці стиснули палітурку так міцно, що побіліли. У самих дверях вона все ж на мить спинилася і озирнулася до пані Серпик. Та стояла до неї спиною, але чомусь у Айзи не зникало відчуття, що за нею спостерігають. 

 – Я повернуся. Завтра, – сказала вона, намагаючись додати у свій голос якомога більше впевненості. 

Пані Серпик у відповідь тільки скептично мугикнула.