Читати книгу - "Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський"

– У тебе кров, – насилу вимовила вона.

– Рана відкрилася. Ходімо, не будемо стояти під дощем.

Вони повернулися до карети, яка пережила бій у напрочуд гарному стані, хіба що одне з плюшевих сидінь було заляпане, а візник кудись зник, наче випарувався. Самі ж вони виглядали набагато гірше. Одяг Еркісії був мокрий і пошарпаний, а з його рани сочилася кров, просочуючись крізь пов'язку і покриваючи плямами сорочку та штани. Сукня Катаріни, така ж мокра, обгоріла до колін, а на правій литці дівчини, де її лизнуло полум'я, почали розпускатися потворні пухирі. Фон Бессерер важко притулилася до спинки крісла і заплющила очі. Раптом вона розплющила їх знову.

– Імператорові ні слова!

Розділ XIII

Не минуло й трьох днів, як Андреае знову з'явився в кімнаті-камері смертельно знудженого Шенка. Він знайшов найманця, який дрімав, мов кіт, у промінні сонця, що випадково впало на лавку. Будити його не довелося - солдат інстинктивно розплющив очі, щойно старший чоловік переступив поріг кімнати.

– Ти вирушаєш у невелику подорож, – кинув він Шенку. – Можеш бути корисним, і в процесі ти зрозумієш деякі речі.

Андреае привів найманця до університетських стаєнь, розташованих одразу за вхідними воротами, поруч з великим портиком з барельєфом, що зображав групу вчених, які тягнуться до сонця. Там, біля осідланих коней, чекали Клаус і двоє розенкрейцерів, яких Шенк не знав. Всі троє були одягнені в чорне і мали при собі мечі.

– Вітаю, – вклонився колишній комендант фортеці найманцю.

– Відведи його через поля, – загадково скомандував Перший Посланець, розвернувся і пішов геть.

– Сідай. Ти вже впораєшся? – запитав Клаус, вказуючи Шенку на гнідого, молодого, досить вгодованого жеребця.

– Зараз впораюся. А де мій кінь?

Найманець озирнувся в пошуках Бурі, але не побачив її в стайні.

– Це бойова кобила, пішла у дозор.

– Іншими словами, ви вкрали у мене коня, – прогарчав Шенк.

Йому зробилося прикро. Він так зріднився з кобилою.

– У братстві немає такого поняття, як крадіжка. Кожен отримує те, що йому потрібно. Не потрібен тобі зараз бойовий кінь, значить, ти його не отримаєш, все просто.

Найманець лише скреготнув зубами у відповідь і скочив на покірного жеребця. Решта вершників наслідували його приклад і рушили, виїхавши через головну браму. Вони попрямували до дороги, що вела за місто.

Ще серед міських будинків Шенк не витримав і запитав

– Куди ми їдемо?

– До сільця, що називається Гербрунн. Це неподалік, кілометра півтора. Там один із селян не хоче віддавати свого сина до школи, хоча йому наказали це зробити. Ми повинні його переконати.

Шенк замовк, спантеличений, бо не очікував отримати відповідь, та ще й таку точну. Те, що сказав Клаус, одразу ж асоціювалося у нього з повідомленнями Сойки, який, як і обіцяв, з'явився біля камері напередодні.

– Шенк, тут дуже важко щось з'ясувати, – сказав він тоді через ґрати. – Люди панічно бояться всього цього братства, а я навіть не можу зрозуміти, чому. Першої ночі я ледь не попався, бо жив у селянській хаті, а вранці за мною вже прийшли, бо хтось засипав. Всі доносять на всіх, як божевільні, тому я мушу триматися подалі від людей, ночую в лісі.

– Тобі вдалося дізнатися щось конкретне?

– Поки що ні. Знаю, що ці брати з'явилися нізвідки близько року тому, вигнали всіх студентів з університету і почали вербувати людей за хороші гроші. Потім вони якимось чином створили Міхур і оголосили, що тепер тут Князівство Трояндового Хреста і що всі повинні їм підкорятися, інакше пошкодують, а що було далі, я не знаю, тому що у всіх рот був заповнений піском, коли я їх розпитував. Знаю, що торгівля повністю лягла, тому що часто приходять пани, забирають товар і віддають його комусь іншому, а жінки шепочуться, що вони викрадають дітей. Змушують носити ті дивні волосяниці, в яких ходять селяни, бо прикраси, нібито, є нерозумними та безбожними.

– А що, якщо хтось її не носитиме?

– Не знаю, бо поки що всі, кого я зустрічав, носять. А якщо запитати когось більш підкованого, ніж селяни, то вони починають теревенити про спасіння і якийсь шостий етап чи щось таке. Кажу тобі, Шенк, тут відбувається щось дуже погане.

– Хм. Краузе якось розповідав мені, що бачив, як якісь сектанти вибили половину міста. Може, це щось подібне?

– Можливо. На це вказує те, що вони зробили з єпископом. Ти чув про єпископа?

– Ну, що його повісили.

– Повісили, а перед тим цілий тиждень публічно різали ремені у нього зі спини. Про це вже не говорили, чи не так? Вилазимо звідси, перш ніж з нами зроблять те ж саме?

Шенк замислився.

– Ні, – нарешті відповів він. – Тут я можу дізнатися більше про всю цю історію від самого того Андреае. Тікай і будь напоготові. Пам'ятай, що найважливіше – дізнатися, як звідси вибратися. Якщо буде потрібно, злапай одного з цих братів, коли залишиться сам, і підсмаж йому п'яти.

– Звісно. Бувай! – сказав Сойка, і не встиг Шенк і оком моргнути, як він зник.

Ця розмова, хоч і не дуже плідна за своїми наслідками, підбадьорила найманця, тим більше, що досі ніхто не намагався різати з його спини ремені або взагалі заподіяти йому якоїсь особливої шкоди. Більше того, він навіть встиг пару разів зіграти в карти з батраками братства, що виявилося для нього найкращою розвагою за місяць.

Він навіть не помітив, як вони перетнули міські мури, які, на відміну від південних, стояли відкритими. Вони їхали кілем через передмістя, порізане загородками та індивідуальними садибами, давно підготовленими до зими. Зрідка проїжджали повз селянські хати. Було прохолодно, осінь повільно добігала кінця, лише залишки золотого і червоного листя сумно висіли на деревах.

Вони їхали поміж полів, засіяних зерновими культурами. Капуста, ріпак, горох – все було зібрано, лише де-не-де залишилися поодинокі купки кукурудзи, господарі якої проспали заморозки, і яка