Читати книгу - "Бенкет круків"

Було їй тоді шістнадцять років, вона добре володіла мечем, хоч і нітилася на тренуваннях, попри свою майстерність. Але в ту мить вона якось набралася мужності й повідомила серу Гамфрі, що прийме покарання лише від людини, яка поборе її. Старий лицар побуряковів, але погодився вдягнути обладунки й показати жінці її місце. Билися тупою турнірною зброєю, тож Брієннина булава не мала шпичаків. Цією булавою Брієнна зламала ключицю серу Гамфрі, два ребра й заручини. Він був третім і останнім її нареченим. Більше батько не наполягав.

Якщо її переслідує сер Шадрик, можливо, Брієнну очікує двобій. Вона не збиралася ні брати його собі в компаньйони, ні виводити його на Сансу. Тримається він зверхньо, як людина, що добре володіє зброєю, подумалося Брієнні, але ж він зовсім дрібненький. «У мене довші руки, та й дужча я, це точно».

Дужа Брієнна була, як більшість лицарів, а старий її військовий інструктор казав, що спритніша вона, ніж можна було б очікувати від жінки її розмірів. А ще боги обдарували її витривалістю, яку сер Гудвін вважав особливим даром. Битися з мечем і щитом у руках — справа не з легких, і часто перемога дістається людині витривалішій. Сер Гудвін учив Брієнну битися з обережністю, берегти сили, дозволяючи ворогу розтрачуватися на люті атаки. «Чоловіки завжди тебе недооцінюватимуть,— казав він,— гонор велітиме їм швидко тебе здолати, щоб ніхто не казав, буцім вони заледве побороли жінку». Мандруючи по світах, Брієнна переконалася у правдивості цих слів. Навіть сер Джеймі Ланістер у лісі біля Дівоставу спершу намагався здолати її з наскоку. З божої ласки Маячливе Мишеня припуститься тої самої помилки. «Може, він і загартований вояк,— подумала Брієнна,— але він не Джеймі Ланістер». Вона висмикнула меча з піхов.

Але до розвилки під'їхав зовсім не каштановий рисак сера Шадрика, а стара ряба шкапа з худим хлопчиною на спині. Побачивши шкапу, Брієнна здивовано відступила. «Це ж дитина,— подумала вона — й аж тут розгледіла обличчя під каптуром.— Хлопчина з Сутінь-долу, з яким я зіштовхнулася. Це він».

Малий і не дивився на руїни замку, а оглянув спершу один рукав дороги, потім другий. Мить повагавшись, він повернув шкапу в напрямку пагорбів і рушив далі. Брієнна спостерігала, як він зникає за стіною дощу, й зненацька до неї дійшло, що саме його вона бачила у Розбі. «Він переслідує мене,— збагнула вона,— але в цю гру можуть гратися і двоє». Відв'язавши кобилу, вона заскочила в сідло й поїхала за хлопчаком.

Малий не відривав очей від дороги, колії якої помалу наливалися водою. Дощ заглушив Брієннине наближення, та й каптур на хлопцеві притлумлював звуки. Малий жодного разу й не озирнувся, аж поки Брієнна не під'їхала впритул і не ляснула шкапу плазом меча по крижах.

Шкапа стала дибала, і худенький хлопчина полетів додолу; плащ його розмаявся, як два крила. Малий приземлився в болото, набравши повний рот землі й пожовклої трави, перевернувся на спину — і побачив просто над собою Брієнну. Понад усякий сумнів, то був той самий хлопчина. Вона впізнала ячмінь на оці.

— Хто ти? — запитала вона суворо.

Рот у хлопця беззвучно розтулявся. Вирячені очі були завбільшки з яйця.

— П...— затремтів він, і кольчуга на ньому заторохтіла.— П... П...

— Прошу? — мовила Брієнна.— Ти хотів сказати — прошу? — вона приставила кінчик меча йому до борлака.— Прошу, скажи-но мені, хто ти такий і навіщо їдеш за мною.

— Не п-п-прошу,— запхавши в рота пальця, він виштовхав грудку землі, сплюнув.— П-П-Под. Мене звати. П-П-Подрик. П-Пейн.

Брієнна опустила меча, відчувши приплив співчуття до хлопця. Пригадала один день у Вечірньому палаці, пригадала юного лицаря з трояндою в руці. «Він приніс мені троянду». Як і обіцяла септа. Брієнна просто мала запросити його до батькового замку. Йому було вісімнадцять років, довгі руді кучері спадали йому на плечі. Брієнні було дванадцять, її туго зашнурували в нову сукню, ліф якої ряхтів гранатами. Вони двоє були однакові на зріст, але Брієнна не могла ні очей на юнака підвести, ні вимовити простих слів, яких навчила її септа: «Пане Ронете, сер. Ласкаво прошу до палацу мого лорда-батька. Приємно нарешті вас бачити».

— Навіщо ти за мною їздиш? — поцікавилася вона в хлопчини.— Тобі веліли за мною шпигувати? Хто — Вейрис чи королева?

— Ні. Жодна. Жодний. Ніхто.

Брієнна дала б йому років десять, але вона ніколи не вміла визначати вік дитини. Завжди їй здавалося, що вони молодші, ніж виявлялося насправді, можливо, тому, що сама вона була занадто висока як на свій вік. «Химерно висока,— казала септа Роель,— і мужикувата».

— Така дорога занадто небезпечна для самотнього хлопчика.

— Не для зброєносця. Я зброєносець. Зброєносець правиці.

— Лорда Тайвіна? — Брієнна сховала меча в піхви.

— Ні. Не цього правиці. Колишнього. Його сина. Я з ним разом бився в бою. Кричав: «Недоросток! Недоросток!»

«Зброєносець Куця». Брієнна й не знала, що в того був зброєносець. Тиріон Ланістер не лицар. Мабуть, йому належиться мати одного-двох прислужників, припускала вона, пажів а чи чашників, щоб допомагали йому вдягатися. Але зброєносець?

— Навіщо ти мене переслідуєш? — запитала вона.— Чого ти хочеш?

— Знайти її,— хлопчина зіп'явся на ноги.— Його леді. Ви її шукаєте. Брелла мені сказала. Це ж його дружина. Не Брелла, леді Санса. Я подумав: якщо ви знайдете її...— його обличчя зненацька перекосилося від болю.— Я ж його зброєносець,— повторив хлопець, а дощ стікав йому по обличчю,— а він мене покинув.

Санса

Давним-давно, як вона була ще зовсім дівчинкою, у Вічнозимі півроку мешкав мандрівний співець. Він був уже літній, з білою чуприною і обвітреними щоками, але співав про лицарів, подорожі та красних панн, і коли він поїхав геть, Санса гірко плакала й просила батька, щоб повернув його. «Та він уже всі пісні, що знав, тричі нам переспівав,— лагідно мовив лорд Едард.— Я не можу його тримати проти волі. Але не треба плакати. Приїдуть інші співці, обіцяю».

Однак ніхто не приїздив цілий рік. Санса молилася в септі Сімом, молилася давнім богам перед серце-деревом, благаючи повернути старого, а ще краще прислати нового співця, молодого та вродливого. Боги не почули її, тож у залах Вічнозиму так і панувала тиша.

Але тоді Санса була ще маленька й дурненька. А тепер вона панна, їй тринадцять, і жіночність