Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом, Ксандер Демір"

Раніше я гадав, що це нудно. Такі питання не для тих, хто хоче стати ближчими. Якось.. думав, що люди по іншому стають близькими, але ні. Чим більше ти знаєш про своїх близьких, тим більше у тебе джокерів у кишені.

- То, - різко затихла Лія, продовжуючи дивитися мені у вічі. – Ти щось хотів дізнатися сьогодні.

- Я багато, чого хочу дізнатися, Ліє, - я схилився до неї ближче, повільно переводячи дихання. – Утім, я хочу для цього особливий час.

Я швидко піднявся з-за столу, поправляючи свій рушник, що вже просто лежав на моєму плечі.

- Мушу зателефонувати твоєму батькові. Він дуже просив про це, - з невеликим сумом сказав я. Авжеж, я помітив, як дівчину це засмутило не менше, що мені потрібно піти. Можливо якби це був інший час, інші дії, ми нарешті розставили б усі крапки над «і». Однак, ще не було цього «часу».

Я вийшов у двір, вдихаючи у повні груди це морське повітря, яким вже майже два місяці живу. Мій контракт скоро підбігає до кінця, і Лія мусить повертатись назад до столиці. Проте, я навіть подумати не міг раніше, що так буду цього не хотіти. Я звик до неї. Звик, що вона постійно поруч. Коли я не чую її голос, я розумію, як сильно його все ж таки люблю. Так само як люблю її солодкий аромат персика, від якого навіть чхати перестав. І як сильно обожнюю дивитися у її очі.

До цього моменту я не уявляв, наскільки важлива для мене є її присутність. Звикнув до того, що вона завжди поруч. Коли її голос не чути, я відчуваю, наскільки сильно я його полюбив. Як і її солодкий аромат персика, від якого навіть чхати перестав. І, звісно ж, як я обожнюю дивитися їй у великі глибокі очі, які приховують в собі весь світ та тепло власної душі.

Здається, ще трішки і я зізнаюсь їй. Я навряд чи зможу колись жити без неї. Проте, цьому мав бути свій час, який точно з’єднає нас, ну чи навпаки.

- Так, добрий вечір, Максиме Ігнатовичу. Ви просили вам зателефонувати, коли буду вільний, - чітко сказав я, продовжуючи дивитися в далеч моря.

- Привіт, Дем’яне. Так, дякую, що так швидко відреагував, - я почув, як чоловік гучно видихнув, а потім щось постукав по столі. – Дем’яне, у мене до тебе велике прохання.

- Я вас слухаю, шеф.

- Знаю, що ви маєте скоро повертатись у столицю, проте… Ви маєте ще залишитись там. На усе це літо.

- У вас щось сталось? – авжеж, мені подобалось, що ще мінімум місяць я буду проводити час разом з Амелією, але тон старого мені не любився взагалі.

- Ні, тут все супер, Козак, - він вкотре перевів дихання. – Просто хочу, щоб донька ще трішки відпочила.

- Тоді, яке буде моє завдання? – з обережністю перепитав я.

- Я знайшов одного хлопця. Він син мого дуже гарного друга. І він нещодавно повернувся з Австралії, де довго навчався та проходив практику. Він також юрист і живе цим більше, аніж навіть я.

Я прочистив горло, продовжуючи слухати Ігнатовича.

- Я б хотів, щоб Амелія та Євген познайомились. Проте щоб це було ніби випадково. Я вже запросив його до моря, до вас. У той самий готель, де колись ми ночували. Утім їхня зустріч має бути випадковою, Дем’яне.

- А, що я мушу зробити?

Мої пальці стискали телефон, і я відчував, як росте ревність. Важко було навіть уявити, що мені доведеться познайомити Лію з цим Євгеном та сприяти їхньому випадковому знайомству.

- Ти маєш за ці півтора місяця, що ви ще будете там, звести мою доньку з Євгеном. Вона мусить закохатися у нього, Дем’яне. Так закохатись, щоб вони одружилися восени.

У голові почало щось сильно пищати. Я ніби чув старого, а ніби вже й ні. Я маю всього півтора місяця.. і цей час не для того, щоб стати ближче до Лії, а звести її з іншим чоловіком…

Завдання здавалося не просто неймовірно складним, ще й тяжким та болючим.. з урахуванням того, як я закоханий у дівчину. А тепер цей план вимагав від мене виглядати, ніби я тішусь цією ідеєю, утім тим часом усередині мене виривалася ревність та невизнані почуття, злість та страх втратити її. Я мушу зробити так, аби вона обрала не мене, а іншого? Однак, хіба я так можу керувати нею? Її життям?

- Я сподіваюсь на тебе, Дем’яне. Дуже сподіваюсь.