Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Час підійматися, спляча красуне!

Ці слова вирвали Степана зі сну. Якби не грубий голос Андрія, Степан, мабуть, зрадів би таким словам.

— Котра година? — не відійшовши повністю від денного сну, запитав Степан.

— Майже п'ята година вечора, — і в цей момент Андрій увімкнув світло у палаті, тож Степану довелося затуляти очі руками.

— Вимкни, — заблагав він.

— Час вставати! Ти все проспав! — більш наполегливо сказав журналіст. — Мені сказали, що ти з самого ранку спиш і не вставав.

— Вночі погано спав, — нарешті йому вдалося повністю розплющити очі і роздивитися освітлену палату. З самого ранку зовсім нічого не змінилося.

— Як ти себе почуваєш? — Андрій сів на ліжко напроти свого нового друга.

— Збирався ще вранці піти з лікарні — не відпустили, — коротко переказавши ранкові розмови, він теж сів на своє ліжко.

— Як голова? Зможеш дійти до палати Каті?

— З цим проблем не буде! А якщо ще сидітиму, а не стоятиму, як учора, думаю, все буде гаразд!

— Радий це чути, — Андрій посміхнувся куточками рота, — я тут тобі приніс апельсини, — він показав пакет, який був до цього за його спиною. — Але бачу, що до тебе вже хтось заходив, — кивнувши головою на тумбочку, він продовжив: — Ти не заперечуватимеш, якщо ці я віддам Каті?!

— Та заради Бога, — Степан відмахнувся, тим самим показуючи, що він не заперечує. — Руслан заходив, вибачався.

— Та йди ти! Сам прийшов? — Андрій по справжньому здивувався. На його практиці це вперше, коли поліціянт визнає свою неправоту.

— Ага. Ще намагався вивідати, що ми дізналися від Каті.

— І що ти?

— Сказав, що ми нічого конкретного не дізналися. Я думаю, що він не дуже повірив. Та й на це мені все одно. Але я дещо зміг дізнатися у нього...

— Що? — Андрій одразу підхопився, він був наче маленька дитина, якій сказали, що куплять нову іграшку.

— Вони знайшли близько трьох десятків тіл, і він сказав, що то ще не всі.

— Дуже багато... — в голосі промайнула зацікавленість і страх. Степан не уловив цього.

— Сподіваюся, Катя дасть нам хоча б якісь відповіді...

— То що, тоді ходімо до неї?!

— Хвилинку, сходжу в туалет...

Відійшовши ненадовго, Степан повернувся, і тепер вони вдвох пішли до Каті, щоб продовжити вчорашню розмову.

Біля її палати не було патрульних, більше її ніхто не охороняв.

— Дивно, куди вони зникли... — зауважив Степан.

— Не знаю, — Андрію було все одно, він радів, що нікого не було. Постукавши у двері, він одразу зазирнув. — Доброго вечора, Катю, до вас можна?

— Так, заходьте, — на її обличчі з'явилася усмішка, вона весь день чекала на цих двох гостей.

— Добрий вечір, — привітався Степан і одразу ж пішов до вільного ліжка.

— Це вам... — Андрій на секунду зам'явся. — Це тобі, — він передав пакет з апельсинами.

— Дякую! Не варто було... Я сподіваюсь, що довго тут не затримаюся, — їй було приємно, що цим чоловікам було не байдуже її здоров'я.

— Сподіваюся, ти не проти продовжити бесіду?! — віддавши пакет, журналіст і сам всівся на стілець.

— Звичайно не проти, я на вас чекала ще вранці. А сьогодні ми не... — вона почала крутити руками, натякаючи на вчорашні дивні дії.

— Охорони за дверима немає, тож можемо вільно спілкуватися, — Степан всівся зручніше.

— А хіба вони не можуть повернутися?! — Каті не хотілося, щоб їх підслуховували. Вона все ще не довіряла іншим людям, які б могли вважати її несповна розуму.

— Ризикнемо, — Андрій дістав свій блокнот, щоб цього разу робити записи.

— Так ось... Час від часу я їздила з Лізою до психотерапевта за компанію. І одного разу почула розмову двох жінок. Вони обговорювали чоловіка спільної подруги. Той впав в кому, коли спав, — почала Катя з того ж місяця, на якому вчора закінчила.

— І чому тоді це здалося незвичайним? — одразу ж перебив розповідь Андрій, в ньому увімкнувся журналіст.

— Зараз все розповім, — Катя рукою показала, щоб він притримав свої питання. — З самого початку я навіть не звернула на них увагу. Клацала щось у своєму смартфоні. Але вони так жваво і голосно це обговорювали, що це почало мене дратувати. Я тоді хотіла їм сказати, щоб вони не кричали і поводилися більш стримано. Як-не-як, ми були у приймальні психотерапевта, де люди намагаються вилікуватися. І для цього потрібен спокій.

— То чому не сказала? — не зміг утриматися Андрій.

— Я збиралася, але перш ніж встигла це зробити, я розчула їх розмову. Вони жалілися, як тепер складно їх подрузі, її наче Мариною звали. У чоловіка Марини були проблеми зі сном, він майже не спав. Міг поспати пів години і потім півдня не міг стулити очей.

— І це ти змогла зрозуміти, коли почала їх слухати ледь не на середині бесіди? — Степан був приємно здивований такій проникливості дівчини.

— Ні, деякі подробиці я дізналася згодом, коли прочитала некролог того чоловіка.

— Почекай, ти ж сказала, що він був в комі, — Андрій передивився запис у блокноті, щоб упевнитися, що він нічого не пропустив.

— Та ви весь час мене перебиваєте і не даєте розповісти...

— Вибач, — одночасно сказали чоловіки.

— Коли я їх слухала, той чоловік був у комі. Він погано спав, і тоді йому на очі потрапила реклама якогось медичного центру, який спеціалізувався на корекції сну. Там приймав якийсь відомий лікар-сомнолог, з великим стажем. Отже, той чоловік пішов на консультацію, йому провели обстеження. Знайшли порушення і запропонували експериментальний метод лікування. Вони розробили спеціальну маску для сну, — Катя трохи перевела дух, і продовжила: — В тій масці була якась електроніка, яка впливала на ритми роботи мозку, тим самим допомагаючи переходити у фазу швидкого сну. А далі, під впливом цієї маски, людина занурювалася у глибокий сон.

— Дай здогадаюся: там щось пішло не так, — зауважив Степан.

— Якийсь час експеримент проходив, як треба, усі були задоволені, — Катя проігнорувала слова детектива. — Люди знову могли спати, вони знову відпочивали і були сповнені сил. Але маска керувалася за допомогою додатку у смартфоні. І, як я зрозуміла трохи згодом, там був приблизно такий самий збій, як і у Лізи.