Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Ох, а що знає бідолашний чоловік, Ляйбуш Ядловкер?

І навіть якщо він знає всі закони, і всі звичаї, і звички, і завдатки урядників, може настати мить, коли раптом вигулькне якийсь невідомий параграф, а якщо річ не в параграфі, то в якомусь урядникові пробудиться, скажімо, несподівана пристрасть. Урядники-бо теж люди.

XVI

Навіть айхмістр Айбеншютц був усього-на-всього людиною. Тихесеньке бряжчання Евфеміїних кульчиків не відпускало його. Іноді він навіть затикав собі вуха. Але ж воно бряжчало там, усередині, не назовні. І це важко було знести. Слід було швиденько перевірити базар у Солодкому, а потім би ще, можливо, залишався час на Шваби.

Він їхав порожнім, спорожнілим базаром. Колеса його візка незворушно їхали по викинених важках, а Якобові копита ще глибше загрузали в багнюці. Посередині майдану Айбеншютц зупинився. Німі й застиглі, немовби воскові ляльки в паноптикумі, стояли продавці за лядами. Ансельм Айбеншютц переходив від однієї ятки до іншої, поряд із ним жандарм. Йому показували ваги і важки, справжні ваги, справжні важки. Ох, він прекрасно знав, що це не ті, що це ніколи не вживані тягарці. Він приглядався до клеймування, перевіряв шальки, зазирав до пачок, шухляд, закутків, сховків. У продавчині птиці Чачкес він знайшов сім фальшивих фунтових і кілограмових гирок. Він списав її, йому було її шкода. Це була стара, кощава єврейка, з почервонілими очима, гачкуватим носом і пожмаканим, пергаментовим лицем. Власне кажучи, слід було подивуватися, як стільки зморщок вмістилося на такій обмеженій кількості шкіри на вилицях і щоках. Йому було шкода її, тієї бідолашної Чачкес. І все ж він мусив її списати. Вочевидь, її руки були заслабкі, аби своєчасно викинути важки, як це зробили інші.

Вона негайно залементувала: «Ґвалт! Ґвалт! Наді мною чинять ґвалт! — отак кричала вона безтямно своїм хрипким голосом, і було в ньому щось від цвіркотіння, кракання, ґелґотання. — Не списуйте мене, не списуйте!» — кричала вона, вимахуючи руками, скубаючи себе за брунатну перуку, насаджену на сиве волосся, і тут же заходилася жбурляти в багнюку своїх худющих курей, увесь свій убогий крам. «Злодії! Грабіжники! Вбивці! — кричала вона. — Беріть, забирайте все! Заберіть у мене життя!» Репетування тут же перейшло в несамовите ридання. Та це анітрохи не вгамувало її, навпаки, здавалося, ще дужче роз'юшило. Бо в той час як сльози струменіли з її запалених очей, вона жбурляла все, що потрапить під руку: якусь склянку, ложку, навіть самовар. Намарно намагався айхмістр Айбеншютц утихомирити її. Врешті-решт вона схопила ніж, яким зазвичай різала птицю. І кинулася зі свого рундука, з цим скерованим на нього, великим, зазубленим, як пилка, ножиськом. Перука збилася набакир, із-під фальшивого, брунатного волосся показалися справжні, скуйовджені сиві патли, і айхмістр відступив на крок, не через ніж — через те волосся. Вахтмістр жандармерії Слама, з карабіном на плечі, все ще стояв непорушно.

«Слід забрати її!» — сказав він. Він схопив її занесену руку, в якій грізно стримів зазублений ніж. Цієї миті з усіх яток повискакували крамарі. Зчинився несусвітенний рейвах. Можна було подумати, усенький світ залементував і обурився арештом пані Соші Чачкес. Оливи у вогонь долив вахтмістр Слама: він зв'язав стару. Отак, сиплючи прокльонами, верещачи, ґелґочучи незрозумілі та безглузді лайки, пішла вона до цюпи, поміж двома чоловіками, жандармом і айхмістром.

Що ж стосується айхмістра, то він дуже схвилювався. Він зовсім не хотів, аби цю бідолашну, божевільну єврейську ґендлярку птицею запроторили до в'язниці. Він сам походив із євреїв. Він іще пригадував свого довгобородого діда, який помер, коли Ансельмові було вісім років. І похорон він пам'ятав. То був єврейський похорон. Загорнений у білий саван, без домовини, упав старий Айбеншютц у могилу, яку притьмом закопали.

Ох, він був у становищі, якому не позаздриш, наш айхмістр Айбеншютц. Йому боліла, як же боліла йому власна доля. Він був сповнений рішучости дотримуватися закону. Порядний він був, порядний, а серце його добре і строге водночас. І що ж було йому робити з отією добротою і строгістю водночас? У той же час у вухах йому бряжчали маленькі кульчики пані Евфемії.

Він ішов, мовби сам був скутий. Попри це, він повинен був затриматися ще коло тієї чи іншої ятки. Тим часом пані Чачкес страхітливо лементувала, а жандарм тримав її на ланцюзі, тоді як Айбеншютц перевіряв ваги і важки на різних ятках. Перевіряв він поверхово і похапцем. Він суперечив своєму солдатському і урядницькому сумлінню, але що тут уже поробиш? Жінка верещала, гендлярський люд поводився загрозливо. Йому хотілося бути прудким і все ж сумлінним. Йому хотілося бути співчутливим, поблажливим, а та жінка все одно верещала, крім того, йому безперервно бряжчало у вухах: Евфеміїні кульчики. Врешті він попросив вахтмістра Сламу звільнити пані Чачкес. «Якщо не будете репетувати, — сказав Слама до старої гендлярки, — я вас відпущу, хочете?» Так, звісно, вона хотіла. Її звільнили. І вона пустилася бігти геть, тим же шляхом назад, розмахуючи руками. Вона нагадувала журавля.

Нарешті Айбеншютц підійшов до Ядловкерового кадоба. «Що ви тут робите? — запитав він. — У вас є концесія на продаж риби?»

«Ні, — сказав Ядловкер, і вся його широка фізіономія розпливлася в усмішці, це виглядало так, ніби усміхнулося якесь маленьке, страшенно огидне сонечко, сонечко огиди. — Ні, — сказав Ядловкер. — Я заступаю тут одного приятеля, мого приятеля, який торгує рибою, — Шехера».

«Папери?» — спитав айхмістр. Він не розумів, чому на нього раптом найшла така лють на бідолашного Ядловкера.

«Ваша справа перевіряти тягарці! — сказав Ядловкер, що знався на законах. — Ви не маєте права вимагати папери!»

«Спротив чините?» — сказав айхмістр Айбеншютц. Він не розумів, чому так ненавидить Ляйбуша Ядловкера. Не розумів, чому в серці, в мозку, скрізь, він невідступно чує це загрозливе дзеленчання кульчиків.

На слові «спротив» вахтмістр приступив ближче. «Звідкіля ви?» — спитав він.

«У мене прикордонна корчма у Швабах», — відповів Ядловкер.

«Це я знаю, — сказав вахтмістр Слама. — Я бував у вашій корчмі. Але тут ми розмовляємо службово. І щоб без фамільярностей мені, зрозуміло?»

Ось він стоїть, вахтмістр Слама, в призахідному світлі. Сонце посилає рештки своєї сили на базарну площу. Золотить