Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

— Брата... — тихо прошепотіла я.

Рузан мовчки кивнув.

— Однак крізь пісок я все ж зміг розгледіти кілька постатей у білих вбраннях, — голос Рузана став глухим, немов кожне слово було скалкою, що міцно засіла в його пам'яті. — Вони... просто стояли й дивилися.

Я напружилася.

— Як гинули мої солдати.

Він замовк на секунду, насилу ковтнувши.

— Як гинув мій брат.

Нічні вогні фестивалю раптом померкли для мене. У грудях стало важко, ніби щось стиснуло серце крижаною хваткою.

— Що... — я насилу знайшла голос. — Невже в Іджині все ж живуть люди?

Рузан ледь чутно видихнув, але не відповів одразу. Його пальці стиснулися в кулак, а на вилиці знову заграли жовна.

— Коли я доповів про це, король... не дуже зрадів, — у словах відчувалося щось гірке, майже глузливе. — Однак він наказав мені повернутися. Знайти їх.

Я ледь стримала тремтіння, здогадавшись про продовження історії.

— І ти відмовився, — прошепотіла я.

— Відмовився, — тихо підтвердив він.

Десь унизу, біля підніжжя пагорба, вибухнув черговий феєрверк, розливаючись по нічному небу золотими іскрами. Я не відривала погляду від Рузана, помічаючи, як його плечі ніби осіли під вагою невидимого вантажу.

— Мене розжалували, — він усміхнувся без радості. — Усю мою команду розпустили. Хтось пішов у найманці, хтось знайшов іншу службу... А мені через якийсь час запропонували місце твого вчителя.

Уперше за весь цей час він повернувся до мене обличчям. Світло ліхтарів відбивалося в його очах, але навіть воно не могло приховати тієї безодні, що ховалася в їхній глибині.

Я мовчки подалася вперед і опустила голову йому на плече.

— Мені шкода, — видавила я, відчуваючи, як клубок підкочує до горла.

Рузан повільно, трохи нерішуче поклав свою голову поверх моєї.

— Мені теж, — хрипло вимовив він.

Так ми і залишилися сидіти під звуки фестивалю, що проходить, не в силах змінити минуле, але розділяючи один з одним його тіні.

***

Натовп потроху рідшав. Люди розходилися, перемовляючись тихими голосами, забираючи із собою залишки сміху, вогнів і свята. Основна частина феєрверків закінчилася, але вулиці все ще залишалися живими. Молоді парочки, тримаючись за руки, прогулювалися вздовж крамниць, освітлених м'яким світлом паперових ліхтарів. Діти гасали між рядами, збуджено згадуючи яскраві сполохи в небі. Запахи смаженої риби, солодкої карамелі та пряних спецій усе ще витали в повітрі, створюючи ілюзію, ніби свято не скінчиться ніколи.

Але нам було вже час.

Ми з Рузаном рушили в бік готелю друзів, мовчазні, але сповнені чогось невловимого. Після його розповіді слова здавалися непотрібними — вони б не змогли стерти біль, не змогли б повернути тих, кого він втратив. Тому я просто не відпускала його руку. Це був мій спосіб сказати: ти не один.

Дорога до готелю здалася коротшою, ніж раніше. Чи, може, мені просто хотілося, щоб цей момент тривав довше.

Опинившись у кімнаті, я акуратно зачинила за собою двері й одразу ж почала збирати речі. У грудях оселилося занепокоєння, ніби щось невидиме вже тягнуло мене вперед, до майбутньої ночі, сповненої небезпеки.

Невелика тканинна сумка, яку дала мені Арим, не могла вмістити багато чого, тому я взяла тільки найнеобхідніше.

Я сіла на край ліжка, нервово поглядаючи на годинник, що стояв біля стіни. Секунди тягнулися повільно, ніби навмисне випробовували моє терпіння.

Тихий стукіт у двері розірвав тишу.

Дехен першим ступив усередину, за ним — Рузан. Їхні обличчя були серйозні, зосереджені, і це тільки посилило тривогу в животі.

— Вже час, — коротко сказав Дехен.

Я востаннє оглянула кімнату, яка на якийсь час стала для нас тимчасовим притулком. Вдихнула, заплющуючи очі, а потім, подумки просячи Перших, щоб наш план спрацював, зробила крок за ними в ніч.