Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Перевівши подих, я спробувала розслабитися й зрозуміти, що насправді відбулося у ванні. Раптом двері з гуркотом відчинилися, вдарившись об стіну.

— Ти як?!

У кімнату стрімголов влетіла Ліліана. Її очі світилися тривогою, а голос тремтів від схвильованості.

— Руб мені все розказав. Давай, я тебе підлікую, — швидко підійшла вона, поклавши руки мені на плечі.

Я знала, що в них є цілитель, але не підозрювала, що це вона. Хоча, якщо подумати, в цьому не було нічого дивного. Ліліана була однією з Ради Великих, а там не сидять випадкові люди.

Лише один відсоток людей, окрім Вартових, володів силою, і, схоже, всі вони так чи інакше були причетними до верхівки. Все логічно. Все так само, як і в моєму світі.

Ліліана впала на ліжко поруч зі мною важко дихаючи.

— З тобою все добре, — полегшено видихнула. — Ох, слава Елементам, як я перелякалася... — вона кинула роздратований погляд у бік дверей. — Вибігла прямо з наради, але тим краще. Мені вже набридли ті твердолобі старигані.

Вмостившись поряд, вона повернулася до мене боком. Тепер наші обличчя опинилися майже на одному рівні, й відстань між нами була мінімальною.

— Бережи себе, будь ласка, — попросила вона. — Тобі що, й у вбиральні потрібна охорона?

— Що? Ні! Це випадково, я ж...

— Тоді схаменися! — Ліліана клацнула мене по носі та випросталася, поклавши руки під голову й дивлячись у стелю. — Це була випадковість, кажеш? Випадковість, яка ледь не погубила наші світи...

Я зітхнула, втупивши погляд у ковдру, і спробувала відкинути тривожні думки, натомість зосередитися на тому, що каже Ліліана.

— То що? — раптом промовила вона, відкинувши пасмо волосся з обличчя. — Ти вже з кимось переспала?

Я ледь не вдавилася слиною від несподіванки:

— Що?! — мені, напевно, почулося.

— Ну з Вартовим, — Ліліана відповіла так буденно, немов йшлося про погоду. — Хто був першим?

— Я... я не... Та що ти таке кажеш?

— А чого ти дивуєшся? Це ж нормально, — вона й справді виглядала так, ніби щиро не розуміла, чого я так реагую.

— Їх же четверо! — зуміла я тільки видихнути. — Ти що!..

— І кожен смачний по-своєму... особливий, — Ліліана посміхнулася з тихою насолодою, наче ділилася потаємним секретом. — Ти ж впускаєш їх у себе... Там мусить бути щось більше, ніж просто тренування.

— Е-е... Я не те щоб...

— Вони віддають тобі всю свою суть, всю енергію, свій Елемент, — її погляд хитро зблиснув, коли вона побачила, як я розгубилася. — Це природний обмін. Тож не дивно, що інколи процес стає дуже, дуже інтимним.

Я закусила губу. Всі що... бачать у цьому щось таке... буденне?

Невже... Вартові також?

Пам’ять мимоволі повернулася до моментів з ними — нехай навіть вони не були відвертими, але... їхні дотики, погляди, жертовність.

Отже, виходить, Ліліана просто назвала речі своїми іменами...

— Лілі, у моєму світі це не зовсім так просто... Відносини з декількома чоловіками одразу? Це складно, знаєш?

Вона невдоволено покрутила губами:

— Ну то твій світ — інша справа. Але ти ж тепер і в нашому теж...

— Еее... — я не знала, що й відповісти.

Ліліана перевернулася на живіт і спостерігала за мною з цікавістю, ніби намагалася прочитати мої думки:

— У будь-якому разі, якщо не визначишся зі своєю “особистою” лінією поведінки, можете самі наробити собі біди. Бо, повір, скоро всі почуття тільки загостряться. Вони ж чоловіки, ревнощі їм притаманні як і будь-якій закоханій людині. — Вона стиха хмикнула й додала: — Або ж мій план: просто кайфуй від сили й можливості розділити життя з такими чоловіками. Або обери когось одного.

Я прикусила щоку зсередини, почуваючись настільки розгубленою, наскільки це було можливо.

— Ти от реально... — почала я тихо, — давай ти не будеш нікого штовхати в моє ліжко. Прошу тебе.

Ліліана легко засміялася:

— Та я не штовхаю, розслабся. Просто готую тебе до реальності. Не думай, ніби всі століттями трималися на відстані, — ще жодна Обрана не залишалася холодною до своїх Вартових. Це пов’язано з їх кристалами. Енергія, пристрасть, потяг... Між вами є міцний зв’язок. Ігнорувати це зібралася?

Її усмішка стала ще загадковішою.

— Повір, це буде важко. Дуже важко.

— Тобто всі ті... емм, залицяння мені не примарилися?

Я сподівалася почути заперечення. Якусь логічну відповідь, яка пояснить усе це і переконає мене, що я просто вигадую собі зайве. Що мені все здалося! Так же не буває, не зі мною.

Але Ліліана лише зітхнула, ніби їй було навіть трохи шкода моєї наївності.

— Ох, люба. — вона підперла голову рукою, лукаво всміхнувшись. — Ні, не примарилися. І з кожним днем вогонь в їх серцях буде палати з новою силою.