Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

Віолетта вбігла у крамницю Врунґільди, ледве переводячи подих. Дзвіночок над дверима голосно дзенькнув, сповістивши про її прихід, але вона не звернула на це уваги. У приміщенні пахло сушеними травами, запашним деревом і старими книгами – так приємно, що дитина проводила час в такому чарівному місці… 

Але потрібно забрати Лолу. Якнайшвидше.

Біля широкого дубового столу, всипаного квітами лаванди, жмутками чебрецю та зіллям у полотняних мішечках, сиділа Лола. Маленька дівчинка зосереджено перебирала трави, роздивлялася і бавилася, сидячи на руках у старшої жінки – Врунґільди.

Віолетта ніколи не зустрічалася з нею раніше, але чула про неї від Лоріана. Врунґільда була знахаркою, що тримала цю крамницю вже багато років. Знала кожного в цьому кварталі, і кожен знав її.

– Лоло! – Віолетта зробила крок до дитини, але враз відчула на собі пронизливий погляд Врунґільди.

– Вітаю… А Ви… Панно, хто Ви? – голос жінки був низький, спокійний.

– Я… – Віолетта затнулася, розуміючи, який це матиме вигляд.

Ось вона… зненацька вривається у крамницю зі страхом у очах, хоче забрати дівчинку, не пояснюючи нічого. Стала навпроти, як стовпчик, завмерла.

– Тобі краще сісти, дитя, – мовила Врунґільда, не зводячи з неї погляду. – Ти зараз така біла, наче примара.

– Ні, я не можу… У мене немає часу! – Віолетта набилизилася до дитини, і Лола радо заплескала в долоньки. – Мені потрібно забрати дитину, Лоріан… він… Лоріан сам просив мене про це. 

Жінка мовчки спостерігала за нею, а потім зітхнула, посадила дитину на стілець і повільно розв’язала фартух, змахуючи з нього порошинки.

– Я вірю тобі, дівчинко. Бачу, сталося те, що… мало статися давно. Що з ним? 

– За ним прийшли… Прошу Вас, повірте мені, я мушу забрати її в безпечне місце! Я її не скривджу.

Врунґільда нахилилася ближче, її сиве волосся м’яко впало на плечі.

– Це сталося швидше, ніж я думала… Мені шкода.

Лола тим часом злізла зі стільця і радісно побігла до Віолетти, вигукуючи:

– Ляля! – вказала пальчиком на білявку. – То моя ляля! – тішилася і показувала дівчину Врунґільді.

– Він довіряє мені, – з болем промовила Віолетта. – Я заберу дівчинку в безпечне місце… чесно…

Жінка замислилася. Мабуть, у її житті було надто багато брехунів, щоб одразу погодитися. Але, врешті-решт, вона повільно кивнула.

– Він багато розповідав про тебе. Такий сильний і мужній чоловік, а в хмаринках літав щоразу, коли тебе згадував. Мені шкода, що все так складається… 

– Мені… – Віолетта розгубилася, схопила дитину на руки і міцно обійняла. – Мені теж шкода…

– Лола має дуже сильну магію… її магія надто рано проявилася. Я ще жодного разу не бачила, щоб магічні діти уміли так просто змушувати предмети рухатися. Зазвичай це настає пізніше і не так виражено… 

– Так… – Віолетта кивала, обіймаючи дівчинку. – Я помітила це вже давно… думала про це. Мабуть, у Лоріана теж сильна магія… цього точно не знаю. 

– Так, – кивнула жінка, – він пережив в’язницю, я бачила рани на його руках. Очевидно – втікач. Ти це теж знаєш.

– Знаю.

– Він непоганий чоловік і хороший батько, хоч і не надто добре справляється з дитиною. Але тільки ми з тобою це розуміємо – якою би доброю людиною він не був, але він однаково чужий в цьому і в його світах. Що робитимеш, якщо він не повернеться? 

Віолетта опустила погляд на дівчинку, погладила по волоссю і щиро мовила: 

– Берегтиму її. Як рідну. 

– А якщо… повернеться? Подумай про це. Зв’язувати долю з людиною в бігах… ти вже – підсудна, тебе судитимуть. 

– Знаю… знаю… – кивала і погойдувала дитину на руках, яка норовила посміятися і щось показати. – Я сама влипла в це – це правда. 

– Він вартий того?

– Ні, – прозвучало різко. – Але Лола – вона варта турботи і жертв. Вона – невинне дитя, яке ще не знає вчинку свого батька і не знає, чим його магія відрізняється від інших.

– Не влипнути в це – складно. Бо він дійсно дуже вродливий і поважний чоловік. Колись, мабуть, був досить авторитетний і могутній. Не дивно, що ти закохалася.

– Я не… – Віолетта притихла, дивлячись у вічі жінці. – Ні, ще ні… 

Жінка мовчки зібрала речі дівчинки, повісила сумку Віолетті на плече, запитала на прощання:

– Чи потрібні тобі якісь відвари з моєї крамниці? 

– Не знаю… а що маєте? Це ж… наче… людські трави.

Жінка недовго думала і зібрала кілька підписаних мікстур в торбину, також вручила Віолетті. Обійняла і попрощалася. 

Віолетта вийшла з крамниці й зробила кілька кроків уперед, поки холодне повітря не обпекло її шкіру. Вона зупинилася, витерла сльози долонею, стримуючи здригування в грудях. В її серці вирувала буря – страх, біль, розгубленість, але водночас щось ще… Що лунало всередині, коли вона думала про нього.

Втікач, воїн, маг… але для неї – більше, ніж просто людина, що з’явилася в її житті.