Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Тільки щось млявенька трошки, усе-таки придавила ти її, мамаша! Але то нічого. Ану ж, кричи!

Я почула, як акушерка злегенька ляснула дитину чи то по спинці, чи по попці, і мала залементувала, як треба.

— Хочеш до грудей прикласти? — запитала Інна. — Зараз, за новими правилами, діток відразу мамі віддають і до грудей прикладають.

— Якщо треба, — байдуже відповіла я.

Інна з подивом на мене подивилася.

— Ви тільки гляньте, яка красуня! — сказала вона, показуючи дитину. — Мабуть, на вас буде схожою! — знову перейшла вона на «ви».

— Це й погано, — промовила я і раптом відчула, як у мене із живота знову щось випало. Спочатку перелякалась, а потім згадала, що це плацента, «послід», як кажуть у народі. Та вслід за цим з мене полилося. Я відчула, як пелюшка, що лежала піді мною, умить стала вологою.

— Інно, Інно! — кликала я акушерку, яка була зайнята дитиною. Голос чомусь звучав зовсім тихо, безсило. Інна мене не чула.

— Інно! — прохрипіла я, відчуваючи, що вже просто плаваю в калюжі власної, як я здогадалася, крові.

Нарешті акушерка мене почула, повернулась усміхнена, і тут же усмішка зникла з її обличчя, воно зблідло.

— Сергіївно, — раптом закричала вона у двері, — реа­німацію сюди! І лікарів з ординаторської! Ігорю Станіславовичу перетелефонувати! Зараз же! Дуже сильна маткова кровотеча!

Останні її слова я вже ледве чула, відпливаючи в туман. Він був густим і білим, як молоко. У тому тумані на човнах плавали люди.

— Як ви це робите? — дивувалася я. — Хіба можна плавати човнами в тумані?

— Тут можна все, — відповів мені хтось, чиє обличчя я не розгледіла, але голос видався знайомим, — це краї­на спокою і здійснення мрій.

— Невже? — не повірила я. — У світі немає такої країни.

— У твоєму — так, а в нашому є, — відповів той же голос. — Ти зараз саме на кордоні нашої країни. Тут віч­ний туман. Та глянь туди, — веслом він указав кудись за моєю спиною.

Я озирнулася. Переді мною розстелилася лука. Такого різнобарв’я квітів я не могла навіть уявити. Яскраві, мов намальовані, вони сплелися в чудернацький, але прекрасний килим. Не знаю чому, але раптом відчула, що я вдома.

— Це прекрасно, чи не так? — проговорив голос. Я озирнулася.

Переді мною стояв батько, який перестав снитися багато-багато років тому.

— Тату! Як я за тобою сумувала, — скрикнула я й хотіла кинутися до нього в обійми.

— Знаю, дитино, — просто сказав він, але відсторонився. — Тобі не можна до мене. Не зараз.

Татко, наче шлагбаум, поставив упоперек перед собою весло, яке зависло в повітрі, ніби даючи знати, що переходити цей кордон не можна.

Я з подивом дивилася на весло, яке хтозна на чому трималося. Спробувала обійти його, але воно пересувалося вслід за мною, перекриваючи дорогу.

Тато тільки посміювався, дивлячись на мене.

— Усьому свій час, — промовив він.

— Я що, померла? — раптом дійшло до мене. — На тому світі? Це не сон?

— Не померла, — усміхнувся тато, — прикордонна зона.

— А для чого вона? — спитала я.

— Щоб змогли зустрітися ми і ви, побачитися, погомоніти.

— А ти живеш там? — махнула я рукою в бік луки. — Там так гарно, стільки… любові! — Раптом я зрозуміла, яке почуття огорнуло мене, коли я дивилася на луку. Це була любов. Безумовна, всеохопна, ніжна, взаємна й цілісна, яку я все життя шукала, але так і не знайшла.

— Так, — просто відповів батько.

— Щасливий! — зітхнула я. — Візьми й мене туди! — попросила, але він заперечливо похитав головою.

— Усьому свій час.

Я озирнулася і довго милувалася лукою. І раптом подумала: «Може, Костя там?» Серце забилося сильніше, за згадки про нього мені так захотілося його побачити! Хоч здалеку.

— Тату! — обернулася я до батька з наміром спитати про Костю.

— Його тут нема, — раптом сказав він, угадавши мої думки.

— Як нема? — здивувалася я і раптом злякалася. — Він що… по той бік кордону?

— Його тут зовсім нема. Ніде, — відповів тато.

— Як це — ніде? Може, ти просто не бачив?

— Тут усіх видно. Нема його.

— Де ж він? Мені його так бракує…

Раптом я побачила, що теж стою в човні, який пливе в густому тумані. Усе далі й далі від татка, від чудової луки та почуття безумовної любові.

— Тату, — кричала я, протягуючи руки, — хочу до тебе!

Татко лише заперечливо хитав головою, а я відчула, що мій човен, мов піщинка в годиннику, падає вниз і мене кудись затягує, затягує, затягує…

— Костю! — чомусь закричала я. — Костю, Костю!!!