Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Вона прийшла до тями, Ігорю Станіславовичу, — почула я над головою мелодійний жіночий голос і побачила акушерку Інну. Вона дуже зблідла й змарніла.

— Ви чого така бліда? — раптом суворо запитала я. — Вам на сонце потрібно.

Інна всміхнулася і витерла сльозину з очей. Руки в неї, як я помітила, тремтіли.

— Ох, і налякали ж ви мене! — сказала вона. — Точніше, нас.

Я перевела погляд на чоловіка. Він усміхався, але в кутиках його очей я побачила сум, а ще… злість? Серце перелякано забилося об грудну клітку, і тут же на датчику, прикріпленому до моєї руки, шалено застрибали цифри. Я відчула неймовірну слабкість в усьому тілі.

— Тобі не можна хвилюватися, — сухо сказав Ігор, — одужуй.

І замовк, запитально дивлячись мені в очі. Я не могла зрозуміти того погляду.

— Ніким поцікавитися не хочеш?

Я мовчала, бо не розуміла, про що він.

— Наша донька почувається добре, — саркастично сказав Ігор, — вона зараз у відділенні для новонароджених. Її добре доглядають. Можеш не хвилюватися.

Боже мій! Я забула про те, що народила дитину! Хіба може нормальна жінка, нехай вона навіть щойно з того світу повернулася, забути про те, що вона мати?

«Хрєнова мамаша». Так і є. Погана мати. Для цієї дів­чинки точно.

— Дуже рада, — змучено всміхнулася я, — вибач, що не померла, — раптом вирвалося в мене, хоч я не збиралася цього казати.

В Ігоря на обличчі з’явився вираз, ніби я його вдарила.

Він стрімко розвернувся і пішов до дверей палати, на секунду затримався, тримаючись за масивну ручку, і раптом сказав:

— Кості мої вітання! — а потім вийшов.

Я зрозуміла, що відтепер моє життя зміниться. Дуже зміниться…

Змінився й Ігор. Я відчувала, що він досі мене кохає, але кохання його стало більш вимогливим, з нотками власності, а подекуди й ненависті. Він кохав мене, але й починав ненавидіти за байдужість. До нього самого й до його доньки. Його? Нашої доньки! Нашої!

«Хрєнова мамаша», — бувало, повторювала я про себе, коли брала Златку (Ігор дав їй таке ім’я в пам’ять про своє далеке польське коріння) і не відчувала, що це моя дитина. Але ж вона була моя! Народжена мною, плоть від плоті, кров від крові! Стоп, десь я це вже чула? Хто так казав? І просив не повторювати помилок? Не па­м’ятаю…

Після пологів і майже тритижневого перебування в лікарні я ніяк не могла прийти до тями. Була млява, квола, безсила. Могла заснути просто в кріслі, тримаючи Злату на руках. Одного разу дитина випала, добре, що під ногами був м’який килим. Я злякано обдивилася малу, але ніяких ушкоджень не знайшла. Ночами взагалі не чула її плачу. Спала, мов убита, до дитини вставав Ігор. Свого молока в мене не було, тож годував її він із пляшечки.

— Що ти за мати така? — докоряв мені вранці чоловік, заспаний, заморений. — Не чуєш, як дитя кричить.

— Буди мене, — винувато ховаючи очі, казала я.

Ігор справді став будити мене ночами, бо вже сам вибився із сил: Злата, на відміну від Костика, була вередливим дитям.

Костя обожнював сестричку. Часто заглядав до неї в колисочку, смішно сюсюкав і казав:

— Мам, вона така гална, як ти!

— Дякую, моє сонечко, — казала я, відчуваючи, як у грудях розливається тепла хвиля любові. До Костика, але не до доньки.

Мала мене злила постійним плачем, нескінченними болячками, які, мов реп’яхи, чіплялися до неї, і тим, що я не мала часу приділяти Костику так багато уваги, як мені хотілося б. Мабуть, дивлячись на мене збоку, ніхто б нізащо не здогадався, що я «хрєнова мамаша». Але ж я знала! І Ігор знав! І навіть Костик, коли Златка репетувала, мов заведена, а я вдавала, що не чую, просив:

— Мамо, візьми Зйатоцку на юцки, я сам допийососю кімнату.

І дитя тягло той клятий пилосос, який був більший за нього самого, а я мусила йти до доньки.

Мабуть, той стан, у якому я перебувала, називався депресією. Дуже часто я ловила себе на думці, що десь, колись, з кимось така історія вже траплялася: коханий чоловік, нелюбий чоловік, дитина, за яку готова віддати життя, і дитина, до якої, окрім обов’язку, нічого не відчуваєш. Дівчинка. Дві дівчинки. Хто були ці дівчата? Вони мені здавалися такими знайомими й рідними. Та в голові все плило, туманилося від постійної втоми, дуже низького гемоглобіну, рівень якого лікарі не могли підняти ні­якими ліками й спеціальною дієтою, і туги, яка стала моєю постійною супутницею. До того ж я боялася, що Ігор, маючи власну дитину, гірше ставитиметься до Кості. Дарма: він любив пасинка, як і раніше. Ігор був великодушною і благородною людиною. Не такою, як я.

Останнім часом я стала помічати, що думаю про смерть. Їхала в ліфті з малою на руках і уявляла, що ось зараз троси розірвуться і ми гепнемося вниз. І кінець усім проблемам. Хоча які в мене проблеми? Люблячий чоловік? Трикімнатна квартира? Двійко гарних, здорових діток? Матеріальне забезпечення, тоді як більшість людей бідують? Які проблеми? Тоді чому ж мені хотілося плакати й вити? Кинути Ігоря я не могла, але й нормально, повноцінно жити з ним — теж. Згадувала, як він колись називав мене сильною духом жінкою, і гірко сміялася. Я сильна? Ганчірка, слабачка, ница людина — ось хто я! Моє життя перетворилося на справжнє пекло: зовні — лубочна картинка, усередині — крах, сльози, істерики. Я не кричала, не скандалила, не била посуд. Не було причин. Слухняний син, чудовий чоловік, дім — повна чаша.