Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Що ти за людина така?! — раз, не витримавши, спересердя сказав Ігор. — Хоч би ляпаса мені дала, обізвала козлом, який тільки те й робить, що тягне тебе до ліжка. Ти ж мною гидуєш? Хіба ні? Скажи, що так? Чи, може, заперечиш? — з надією запитав він.

Я мовчала, тільки всміхалася кутиками вуст.

— Снігова Королева, — мовив чоловік.

«Ні, — подумала я, — скоріше, мертва царівна».

— Жаль, я не можу тебе кинути, — втомлено сказав Ігор, — хотів би, та це не в моїх силах. Мабуть, тебе послано мені долею. От тільки за які гріхи — не знаю.

Життя тривало. Ріс Костик, росла Злата. Вони були дуже дружними дітьми, Златка ходила за братом, як нитка — за голкою. Здавалося, їм більше ніхто не потрібен. Вони вдвох гралися, дивилися мультики. Коли Златі виповнилося два роки, вона навіть попросилася поселитися в Костиковій кімнаті. Малий не заперечував. Ми занесли її ліжечко до кімнати сина, і я, зізнатися чесно, зітхнула з полегшенням. Златка перестала мене турбувати й прокидатися вночі, просячи їсти-пити, розказати казку, стала спати спокійно всю ніч. Я так і не змогла відкритися дитині повністю («хрєнова мамаша», «хрєнова мамаша»!) і просто звикла до неї, як звикають із часом до присутності когось зайвого в домі. Донька це відчувала, тому завжди дивилася на мене з підозрою, наче не знала, чого чекати від матері.

Ігор став частіше пропадати на роботі, пізно приходити, він уже не поспішав додому, як раніше. Інколи я думала, що в нього, можливо, з’явилася інша жінка. Та мені до того було байдуже. Хай і так. Може, з нею він знаходить те щастя, яке не отримав, зв’язавшись зі мною. Інколи я думала завести й собі коханця. Та знала, що не зроб­лю цього. Ще одні чужі руки на моєму тілі? Ні!

Так склалося, що наша сім’я розділилася: Костик зі Златкою, Ігор з роботою, з дітьми, може, і з іншою жінкою. І я. Сама. Душа тягнулася до сина, але я бачила, що Златка починає посідати чільне місце в його серці. Це було боляче, але я мовчала. Згадувала, якими дружними були ми зі Світланкою, і раділа, що діти — рідні душі. Інколи думала: може, мені взагалі поїхати додому, до мами й Світланки? Своїм дітям я не дуже потрібна («хрєнова мамаша», «хрєнова мамаша»), але ж ні, не могла їх залишити.

…Минуло п’ять років. Діти підросли, я постаршала чи, може, постарішала, не знаю. Життя було… буденним, сірим, звичайним. Як у всіх. Думки про Костю я загнала в глибини свідомості, щоб не боліли. Змирилася з тим, що близькість чоловіка викликає огиду. Та й він останнім часом дедалі менше вимагав її. Фактично наші стосунки звелися до дружніх. Я цьому була тільки рада, бо як із другом могла спілкуватися з ним вільно. Та все ж час від часу ловила на собі Ігореві погляди: очікувальні, бентежні, захоплені. Разом з тим у його очах дедалі частіше миготіла ненависть. Я його розуміла. Він іще любив невдячну й холодну жінку, просто обожнював дітей. Нікого з них не вирізняв. Благородна душа! Я прийняла те, що син, мій хлопчик, дорожчий мені за власне життя, віддаляється. Ні, він любив мене, але сестра йому була дорожча.

— Як жаль, мамо, що ти не любиш Златки, — якось сказав він мені.

Його зелені, як у батька, очі дивилися зовсім по-дорослому.

— Я не можу її не любити, — пробурмотіла я, ховаючи погляд, — вона ж моя дитина теж!

Костик тільки зітхнув. Мене ж наче хто ножем по серцю врізав. Я нарешті зрозуміла те, що підсвідомо відчувала всі ці роки, та не хотіла зізнаватися. «Ти — кров від крові моєї, плоть від плоті, — сказала раз мама, — не повторюй моїх помилок!»

Саме це я й робила! Усе своє життя! Не приймала людей, які були варті любові, які любили мене, і гналася за недосяжним. Хто такий Костя проти Ігоря? Він був як кіт, що милостиво дозволяв себе любити. Кіт з безсоромними зеленими очима й надзвичайною привабливістю, якій немає сил опиратися. Один з тих, кого неможливо не любити, та вони приносять лише горе. Усім, що я маю, я зобов’язана Ігорю. І що? Чим відплатила? Холодністю, нелюбов’ю до його дитини. Гадина! Гадина! Хай би він мене прогнав! Самій мені не вистачить духу піти. Хіба можна назвати нормальним життям те, що я йому влаштувала? А я? Як живу я? У цьому домі немає любові, хіба між дітьми. І то не моя заслуга, як матері, так само вийшло.

Я почала згадувати своє дитинство день за днем, чого вже давно не робила. Завжди відсторонену, холодну маму, у якої доводилося випрошувати крихти уваги та любові. Нашу зі Світланкою дружбу. Ми й зараз були дуже близькими, хоч і жили далеко одна від одної. Світланка нещодавно вийшла заміж. Була щаслива зі своїм Сашком. З мамою і Павликом я спілкувалася набагато рідше. Так і не змогла до кінця відкрити для них серце. Хоча мама, уже постаріла, дуже того хотіла. Тепер їй хотілося тепла й уваги від старшої доньки. Мама телефонувала сама, розповідала про своє життя, про успіхи Павлика в школі, роботу в бібліотеці, господарство. І в кінці завжди питала:

— Як ти, донечко?

Це «донечко» звучало так незвично й так… тривожно. Може, то був знак?

— Нормально, — сухо відповідала я.

Мама зітхала. Напевне, чекала від мене розповідей про Ігоря, дітей, але я не могла нічого казати. Заціпеніла у своїй… байдужості? Ні, не байдужості. Це було щось інше. Я ніби не жила, а існувала, робила видимість, що живу. Мертва царівна із живою зовнішньою оболонкою. Життя проходимо повз мене зі своїми радостями, страхами, щастям, горем. Життя було яскравим. Та в тім і біда, що я могла бачити лише сіре. Невже так доведеться жити до кінця? То і є мій хрест? Мабуть… Невже ніколи я не бачитиму кольорів життя, не відчуватиму його смак? Як то було з Костею. Костя, Костя, Костя! Усюди він! Краще б я ніколи його не знала!

…Та