Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

Одного дня я вибралася в місто погуляти. Узяла дітей. Як не дивно, вони згодилися. Зазвичай Костик і Златка віддавали перевагу прогулянкам з Ігорем. У нього, попри вік (Ігор уже відзначив 50-річчя), вистачало запалу бігати з ними, кататися на гойдалках-каруселях і відповідати на сотні «чому» та «як». Коли ж на прогулянку дітей водила я, ми просто бродили вулицями, заходили в кафе по тістечка. Найбільше я любила блукати вулицями одна. Спостерігала за бурхливим життям міста, його вогнями. Ці прогулянки й мені додавали трохи життя.

— Мамо, я зголоднів, — після півторагодинної мандрівки сказав Костик, — і Златка голодна. Правда ж?

— Плавда! — підтвердила мала, вона завжди згоджувалася з братом.

Він для неї був центром усесвіту, як колись я — для Світланки. На другому місці був батько. А я, мама, як багато важила в житті власної дитини? Не знаю… Бувало, Златка дивилася на мене, як Ігор — вичікуючи, бентежно. Мені робилося боляче від того погляду й соромно. Я тягла руки до дитини, аби обійняти її, але Златка уникала моїх обіймів майже так, як уникала її я. То було замкнене коло, з якого ми обидві не могли вийти. Але ж я мати — доросла людина, яка все розуміла. Чому ж не могла відкритися дитині, впустити її повністю у своє серце? Невже тому, що її батьком був не ТОЙ? Хіба дитина винна? «Хрєнова мамаша», «хрєнова мамаша»!

— Ну, то ходімо до улюбленого кафе? — сказала я.

— Так! — радісно застрибали діти.

Кафе мало назву «Лимон». Воно було оздоблене в яскравих жовто-оранжевих тонах, тому ввижалося, що в ньому завжди сонце й весна, навіть якщо на вулиці періщив дощ і, здавалося, важкі хмари торкаються голови. А ще тут подавали чудове апельсинове желе, смачнюче, золотаво-прозоре, як шматочки сонця, що розчинилося у воді.

— Желе? — запитала я в дітей. — Наше улюблене?

— Так! — радісно верескнули вони й кинулися займати місця за столиком.

Я взяла желе, заварні тістечка й молочні коктейлі дітям, каву собі, і розпочався, як ми його називали, «бенкет солодощів». Під час таких прогулянок діти могли їсти їх, скільки завгодно, хоча я зазвичай обмежувала їм споживання солодкого.

Ми насолоджувалися тістечками. Я милувалася дітьми. Костик мав стати красунчиком, як батько. У ньому вже зараз виявлялася така ж неймовірна привабливість, якій неможливо опиратися. Златка… Вона була викапана я. Ще одна дівчинка з нещасливою долею… Господи, про що це я? Чому в неї має бути нещаслива доля? «Дурна ти мати, дурна», — картала я себе.

Раптом у кафе хтось зайшов. У цьому не було нічого дивного, але я здивувалася. Зазвичай о першій половині дня тут майже не було відвідувачів, за що ми теж любили це місце — здавалося, весь казковий золотий простір належить лише нам.

То були чоловік і жінка десь мого віку. Це теж дивувало, оскільки сюди заходили здебільшого пари з дітьми. Вони направилися до стійки, де, привітно всміхаючись, стояла офіціантка Ліля — наша улюблена. Мене ця пара зацікавила. Щось знайоме видалося в статурі чоловіка, його ході, повороті голови, розвороті широких, міцних плечей.

— Два по сто в одну посуду! — звернувся він до Лілі. Голос веселий. І такий… знайомий.

— Перейдіть, будь ласка, до іншого залу, — сказала Ліля, — тут для діток.

— Як скажете, прекрасна Ліліє! — відповів відвідувач, а його супутниця при цьому невдоволено зморщилась.

Який знайомий голос, наче з минулого життя! Чи зі сну?

Незнайомець повернувся обличчям до мене. На його вустах грала широка білозуба усмішка, зелені очі іскрилися, мов смарагди. Тільки-от зачіска була інша: замість довгих кучерів короткий «їжачок». Наші погляди зустрілися: його зелений і мій синій.

— Здрастуй, Костю, — спокійно сказала я, хоча й не впізнавала свого голосу, таким він був скрипучим, — давно не бачилися.

А в самої в голові билася думка: «Не може бути, не може бути, мені ввижається! Він же мертвий!» «Його тут нема, — сказав тато, коли я була в потойбіччі, — нема його тут, ніде». Може, це не Костя? Ні, більше ні в кого я не бачила таких зелених очей!

Костя трохи зблід, але за мить опанував себе й сліпуче всміхнувся.

— Авжеж, давно не бачилися!

Я дивилася на нього й відчувала, як серце робиться великим. Таким великим, що не поміщається в грудях. Але на обличчі на здригнувся жоден м’яз: я не вміла виявляти емоції. Мені хотілося кинутися до Кості, обійняти його, торкнутися вуст, короткого волосся, сильних рук, відчути його запах, але я не зрушила з місця. Він теж не зводив з мене погляду, у якому затаїлися вичікування і цікавість, а що буде далі. Костю, Костю, ти не змінився. Як був котом, так і лишився. Людина з породи котячих, божество, якому всі винні. А я людина з породи собачих, з дурною, нікому не потрібною відданістю.

Я фізично відчувала, як емоції давлять мене зсередини. Потрібно було щось зробити: кинутися до нього в обійми, незважаючи на дітей, заплакати, сказати, що я його ненавиджу (неправда, неправда!), затупати ногами, кинути в нього посудом, зомліти. Зробити щось, аби моє серце не луснуло. Я відчула, як почали пашіти щоки, а в легенях розгоралася пожежа. Але ж я Снігова Королева, мертва царівна — два в одному. Хіба царівни з королевами так чинять?

— Ти ж наче помер, га, Костю? — запитала я. Голос… Хіба в мене такий голос? Наче в столітньої бабці, глухий, скрипучий. — Навіть не повідомив, що помер. І що воскрес. Негарно, не чужі ж таки люди ми. Були.

При цих словах Костя невдоволено зморщився, а його білява супутниця здивовано на нього глянула.

— Що вона меле? — запитала невдоволено. — Пришелепувата, чи що?

«Гарна дівчина, — відзначила