Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Вийди звідси! — раптом гаркнув Костя.

Дівчина закопилила губи, але мовчки вийшла. Манери його теж не змінилися.

Він підійшов ближче, підсів до нашого столика. Діти із цікавістю роздивлялися незнайомця.

— Твої? — запитав він і підморгнув малечі. — Дівчинка — викапана мама. Така ж красуня. Юнак, мабуть, схожий на тата?

«Якби ти тільки знав, як сильно схожий», — подумалось мені.

— То як звати вас, юначе? — Він жартівливо-церемонно схилив голову перед малим.

— Костя, — сказав син і відвернувся. Незнайомець йому явно не сподобався. Господи! Незнайомець! Це ж його батько!

— Тезки, значить. — Костя посміхнувся, і в тій посмішці промайнуло самовдоволення. — Не по роках серйозний молодик. Ну, а дівчинка?.. — Він запитально глянув на мене.

— Злата, — сказала я.

— Злата… — повторив Костя. — Незвично. І гарно. Діти чудові. А ти як узагалі?

Я мовчала. Усе ще не могла повірити, що це Костя. Може, я з’їжджаю з глузду? Усе до того йшло.

— Ти — Костя? — усе ж не витримала я і торкнулася його долоні. І тут мене ніби електричним струмом ударило. По тілу поповзли мурашки, унизу живота розлилася тепла хвиля, голова закрутилась, в очах потемніло. Костя! Тільки з ним я відчувала подібне. Більше ні з ким.

Костя відчув мою реакцію, широко всміхнувся. Сучий син! Я зібрала всю волю в кулак, точніше, те, що від неї лишилося, і спитала крізь зуби:

— Не повідаєш, як тобі вдалося воскреснути? І хто покоїться замість тебе? Ти виродок! — не стрималася я.

— Повідаю, — промуркотів він, не звернувши уваги на мій випад, — але не сьогодні. Потрібно зустрітися, поговорити. Наодинці, — прошепотів він мені майже у вухо. Від його дихання і тепла мені забилися памороки. Я відчувала, що тану й пливу, наче морозиво. «Кепська з тебе Снігова Королева, — подумала я, — ой, кепська».

— Ні! — відповіла я, але, мабуть, у моєму голосі було недостатньо впевненості.

— Так! — відповів Костя і дістав з кишені записник. Вирвав, точніше, висмикнув з нього аркуш, написав на ньому щось і простягнув мені. — Номер телефону. До зустрічі!

І вийшов із приміщення. Високий, міцний, упевнений у собі, привабливий, як гріх.

Я довго дивилася на згорнутий учетверо папірець. Від того, чи наважуся заглянути в нього, залежала моя подальша доля. Якщо візьму цей клаптик, через день буду в Кості. А може, і сьогодні. Я дивилася на нього, як на ворога й разом з тим як на річ, що дарує надію. Надію на життя. Тільки з Костею я почувалася справжньою. З ним — брехливим, паскудним, бабієм, покійником, що постав з мертвих через стільки років («Його тут нема», — сказав тато). І більше ні з ким. Яка примха долі! Невже я візьму цей клятий аркуш і забуду все, що зробив для мене Ігор?

Я подивилася на дітей. Вони принишкли, з острахом і нерозумінням поглядаючи на мене.

— Поганий дядько! — раптом сказав Костя. — Хочу до тата!

«То й був твій тато, отой поганий дядько!» — ледве не вихопилося в мене, але я прикусила язика. Хіба маю право отак, за столиком у дитячому кафе, зруйнувати синові життя? Я й так «хрєнова мамаша»! Костя знає тільки одного батька — найкращого у світі, і це Ігор!

Той аркуш паперу став для мене справжньою мукою. Я дивилася на нього, мов на небезпечну примару. Рука мимоволі тягнулася до папірця, мені так хотілося його взяти, що аж дрижали пальці. Ні! Не буду! Я знаю, що нічого доброго з того не буде.

Раптом Костик, ніби зрозумівши, через що мама так мордується, схопив аркуш, зіжмакав його й пожбурив у дальній куток залу.

— Поганий дядько! — повторив він, тупнувши ніжкою, а Злата раптом розплакалася.

Її сльози вирішили все. Я й так завдала цій дитині чимало болю, не бажаючи її появи на світ. Чи не доста вже?

— Ходімо звідси! — Я підхопила доньку на руки, почала вдягати. — Сам одягайся, синку, ти вже дорослий.

Костик мовчки кивнув.

З кафе ми майже вилетіли. Мій погляд тягнуло, наче магнітом, у той куток, де лежав злощасний папірець. Та я примусила себе відвернутися, і ми вийшли з приміщення.

На свіжому повітрі мені стало краще. Ніби чари розвіялися. Ні! Хай Костя іде своєю дорогою, живий він чи мертвий! У мене своє життя — хай не таке, як я мріяла, але з ним буде гірше! Я стільки років його оплакувала, а він, будучи живим, навіть не подумав знайти мене, пояснити щось. Значить, я в його житті зовсім нічого не вартувала. То навіщо ж він мені? Дурне серце, перестань так колотитися!

Я взяла дітей за руки, і ми рушили додому.

— Агов, зачекайте! — раптом почулося за моєю спиною.

Я оглянулася. Нас наздоганяла офіціантка Ліля. Її симпатичне личко аж пашіло від праведного гніву.

— От ніколи б не подумала, що ви такі! — сказала вона сердито. — Завжди гадала, що ви взірцева мама й у вас взірцеві діти.

«Ти не вгадала, сонечко, — хотілося сказати мені, — зовсім не вгадала».

— А ви смітите в нашому кафе! Як можна?! Заберіть!

Вона простягнула руку, відкрила долоню, у якій лежав триклятий папірець із