Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Заберіть, кажу, сміття! — суворо, мов слідчий, сказала Ліля і запхнула папірець мені в кишеню.

«От і все, — втомлено подумала я, — значить, доля!»

Я ледве допленталася додому з дітьми. Зупинялася мало не через кожні 10 кроків: було важко дихати. Хотіла викинути той клятий папірець у смітник і… не змогла! Просто не змогла! Як Ігор мене називав? Сильна духом жінка? Помилявся! Як і офіціантка Ліля, яка вважала мене взірцевою матір’ю. Я не сильна жінка, а слабкодуха. Я вже знала, що розгорну ту кляту пожмакану записку й наберу номер. І зруйную, точніше, доруйную своє життя.

Удома, посадивши дітей за мультики, я зайшла до кухні, сіла на стілець і тремтячими руками розгорнула записку. Там був номер телефону й усього два слова: «Пам’ятаю. Хочу!» Наш секретний код, який означав УСЕ!

Мені треба лише набрати номер телефону — і я опинюся в обіймах Кості, про які так давно мріяла, хоч і заганяла за давньою звичкою ці мрії в найглухіший закапелок свідомості. Усе дуже просто: потрібно тільки набрати цифри на телефоні. Тоді чому ж так тремтять пальці? Моторошно й разом з тим бентежно, радісно, яскраво, як уже давно не було. Я знову починала почуватися живою. Хіба не варто було хоча б заради цього набрати Костин номер? Щоб відчути барви життя, яких я позбавлена ось уже стільки років? Хіба не маю я права хоч на коротке щастя? Маю! Хіба Костя не має права дізнатися, що в нього є син? Звичайно, має! А може (о, яка солодка думка!), у нас усе влаштується і ми житимемо разом, як колись? Я заплющила очі й уявила Костині руки на моєму тілі. Він гладить мої груди, спину, спускаючись усе нижче… Від захвату аж закрутилася голова й мої завжди холодні долоні враз стали гарячими…

— Ти дуже гарна, — раптом почула я.

Розплющила очі. Це був Ігор. Він зачудовано дивився на мене. У його очах спалахнуло бажання.

— Ти така гарна! — пошепки повторив він.

Дивно, але що спустошенішою я почувалася зсередини, то гарнішою ставала зовні. Усі в один голос твердили, що материнство та заміжжя пішли мені на користь. Не знаю… Можливо, спрацьовував закон компенсації: якщо ти порожня всередині, то тримай «розмальовки» назовні. Шкіра моя стала ще білішою, волосся — густішим, очі — синішими, тіло — пружнішим і налитим. Одне слово, краля, як, бувало, обзивала я сама себе. Інколи я думала: «Для чого все це мені? Нема кому дарувати красу».

Раптом Ігор схопив мене за руку й потягнув до спальні. У другій руці я тримала записку. Раніше я з покірністю сприймала його домагання: законний чоловік — має право. Щоправда, дуже часто, коли все закінчувалося, мене нудило, і я тихенько, аби ніхто не почув, блювала у ванній. Але зараз я не могла бути з Ігорем! Не тоді, коли в моєму житті з’явився Костя! Це була б зрада!

«Кого ти зраджуєш, — раптом пронеслося в голові, — Костю? Та він сам зрадник! Він зрадив тебе двічі: коли тягав баб до вашого ліжка й коли прикинувся мертвим! То кого ти зраджуєш?»

— Себе! — раптом закричала я. — Себе зраджую!

Ігор розгублено випустив мою руку.

— Ти про що, Юлю? — запитав він. — Що з тобою?

Я мовчала.

— Чому ти знову замовкла? — Ігор раптом схопився за голову, наче вона боліла. — Чому ти завжди мовчиш? Ховаєшся у свою мовчанку, мов черепаха в панцир? До тебе неможливо достукатися, докричатися! Я думав, що моя любов розтопить твоє серце, наївний дурень. Ти знаєш, чого мені вартує життя з тобою? Навіть не уявляєш! Я не знав, що в людини, у чоловіка, може бути стільки терпіння. Але воно вже закінчується, чуєш? Скажи що-небудь! — наказав він.

— Я не знаю, що сказати, — прошепотіла я, — вибач за все. Я зіпсувала життя тобі, дітям, собі. Мабуть, вам без мене буде краще! Якби ти мене відпустив…

Ігор якось дивно на мене подивився, а потім раптом вирвав записку з долоні. Прочитав її. Тихо засміявся.

— Твій, значить, об’явився? — запитав він. Голос звучав зловісно, а може, то мені лише здалося. — Через стільки років. Невже сам дав про себе знати?

Я дивилася на Ігоря, нічого не розуміючи. Що він має на увазі? Костя дав про себе знати? Тобто Ігор знав, що він живий? Не може бути…

— Чого витріщилася? — раптом грубо сказав він. Ніколи ще Ігор зі мною так не розмовляв. — Ти ж не думаєш, що я наївний? Звичайно, я довідався про твого Костю. І так, я знав, що він живий! — В Ігоревому голосі звучав виклик.

— Як це? — розгублено запитала я.

— Так це! — перекривив мене Ігор. — Костя твій грошей винен був цілу купу серйозним людям, хотів свою справу почати.

Я згадала, як до мене приходили ті двоє, яких потім пристрелили. Це не Костя їх часом? Та для мене то вже не мало значення.

— Він вирішив утекти й відсидітися. Тебе, звісно, про це попередити забув, — продовжив Ігор, — знайшов якесь глухе село, зібрав манатки — і туди. Вийшов у поїзді покурити в тамбур, зчепився з двома безхатьками. Вони йому голову проломили, заодно забрали все, що знайшли цінного. Його викинули, самі на наступній станції зійшли. На одному з них, що втопився пізніше в ставку на базі, — яким чином, я не виясняв, — знайшли золоту печатку твого Кості. Тож і прийняли за нього. Безхатько вже до того часу чимало на дні пролежав, упізнати тіло було неможливо.

— А Костя? — пробурмотіла я.

— Пів року в психлікарні. Не пам’ятав, хто