Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

То, виходить, усі ці роки ми жили поряд, в одному місті. І він навіть не спробував мене знайти. Ні-чо-го! А я, наче відданий пес, усі ці роки свідомо чи ні берегла себе для нього, навіть мертвого, не підпускаючи близько ні чоловіка, ні навіть власну дитину. Замурувала себе в стіні невисловлених бажань, емоцій і почуттів. Заради кого й чого? Невже тільки заради Кості? Не лише… Просто не вміла інакше, не знала як. Колись я дала собі слово, що інтереси дітей для мене будуть на першому місці. Дотримала його? Для мене першим був лише Костя-маленький, а Златка? Дитя не того батька…

— Чому ти не сказав мені, що він живий? — раптом спитала я в Ігоря.

— Людина слабка, — утомлено всміхнувся він. — Боявся, що підеш до нього. Я не міг без тебе. І зараз не можу. А ти б пішла, чи не так? — не запитав, а ствердив Ігор.

Я задумалася. Так, тоді пішла б. Ніхто й ніщо мене б не стримали. Пішла б. Якщо не до Кості, який, судячи з усього, не дуже переймався моєю долею, то від Ігоря — точно. А тепер? Що я тепер робитиму? Кинуся за яскравим, але зрадливим вогнем на ім’я Костя чи залишуся в сірій буденності? Можливо, до кінця днів… І заплачý своїм щастям за щастя чи бодай відносний спокій своєї сім’ї? Я ж сильна духом жінка, чи не так? Воїн, майже самурай, трясця його матері!

— Дай сюди цей клятий папірець! — сказала я Ігорю.

Він простягнув мені аркуш паперу, недовірливо заглядаючи в очі. Руки Ігоря дрижали.

Я взяла сірники з тумбочки й запалила папірець. Сивий, ледь помітний дим піднявся догори й розтанув десь під стелею. Як моє щастя. А може, і нещастя — хтозна.

Ігор дивився на мене, і його очі світилися радістю. З-за дверей виглядали веселі личка дітей — їм теж було радісно, коли батьки щасливі. Що ж, я зробила правильний вибір, чи не так? Чому ж тоді на душі так тяжко? Кажуть, навпаки, маєш відчувати щастя. Щастя, агов, де ти? Ним і не пахло.

Уночі я мало не вперше за все подружнє життя сама притулилася до чоловіка. Він завмер, ніби не вірячи своєму щастю, тоді обійняв мене сильною рукою. Як і завжди, я спочатку зіщулилася, відчуваючи його дотик. Ігор теж напружився. Я відчула, як сталевий м’яз його руки перекотився під моєю шиєю. На мить мені здалося, що зараз Ігор мене вдарить. Та він лише зітхнув і відвернувся до стіни. Дивно, але я відчула легке розчарування, бо перестала відчувати його тепло біля себе. Та хай так! Заслужила.

Уночі мені снився Костя. Він смівся, мов божевільний, диктував мені якісь цифри, схожі на секретний шифр, і казав:

— Усе одно прийдеш! Бо ти моя!

Він підморгував мені зеленим оком, і я тонула в тій незвіданій глибині, мов в океані. Марно тягла руки, намагаючись ухопитися за щось, за когось, аби випливти з тієї зелені. Ніхто й ніщо не могли мені допомогти, урятувати від загибелі. Бо я точно знала: Костя — то моя загибель. Моя радість, але й моя біда.

Я усвідомлювала, що сплю, але мені вкрай важливо було знайти хоч якусь опору в тому океані, на який перетворилися Костині очі. Я подивилася на небо, ніби шукаючи там порятунку. І раптом побачила в хмарах жінку. У старовинному широкому плащі. Матір Божа! Вона розкинула руки, ніби хотіла обійняти, і з любов’ю дивилася на мене. У її погляді також читалося запитання.

— Що ти хочеш у мене запитати?! — закричала я. — Краще скажи, що мені робити! Роман казав: ти завжди мені допомагатимеш! Допоможи! Благаю!

Але жінка розвіялася так само раптово, як і з’явилася. Я лишилася без відповіді.

Прокинулася втомлена й зі страшним головним болем. У пам’яті, мов платівка, крутилися цифри, що їх у моєму сні диктував Костя. Я знала: то був номер його телефону. Я вивчила його відразу, варто було раз заглянути в той клятий папірець. Те, що я спалила його, не мало значення. Цифри викарбувалися в моєму серці.

Я боролася із собою безкінечно довго — сім страшних, невимовно тяжких днів. Почуття обов’язку — дружини, матері — зіткнулося з першою й останньою любов’ю мого життя. Нерівна боротьба.

Я набрала його номер рано-вранці в неділю. Ігор з діть­ми пішли гуляти, і я залишилася вдома сама.

— Не бери слухавку, не бери слухавку! — молила я, набираючи номер. Пальці дрижали, але я вперто крутила диск апарата.

Однак на тому кінці дроту відповіли.

— Альо-о-о, — прозвучало протяжно, мов муркотіння великого ситого кота.

Я мовчала.

Раптом у слухавці засміялися.

— Я знаю, що це ти! — сказав Костя впевнено. — Казав же: подзвониш. — У його голосі чулося самовдоволення.

І водночас… О, який це був голос! Мінливий, звабливий, з ніжною хрипотою і разом з тим густий і солодкий, мов мед. Я б слухала його вічно.

— Приходь! — чи то попрохав, чи то наказав Костя.

От він — час ікс. Що я вирішу? Іти до кінця цього шляху, якщо вже набрала його номер? Сказавши «А», кажи і «Б», чи не так? Чи покласти слухавку й назавжди попрощатися з ним? Втратити назавжди надію на те недовговічне й крихке щастя, що мені вимальовувалось? Я знала, що коли зараз не відповім, то, скільки б не телефонувала й не благала потім, Костя більше не захоче зі мною зустрітися. Такий він був.

То як вчинити? Я раптом згадала своє нещасливе дитинство, таку ж юність. Пабло, якого так