Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Рахую до трьох, — раптом роздратовано сказав Костя. — Не обізвешся — прощавай.

Я мовчала.

— Раз… — Обірвалася одна нитка мого серця.

— Два… — Десь глибоко в душі відкрилася стара, забута, здавалося, рана й закривавила.

— Три… — Серце обірвалося. Ось воно кривавим клубочком скотилося мені до ніг та й застигло.

— Прощавай! — Костя кинув слухавку.

— Прощавай! — прошепотіла я. Той шепіт почули лише набридливі монотонні гудки.

От і все. Я вибрала свій шлях. Правильний чи ні — покаже час. Людське життя — то довга дорога. Мені ще потрібно було багато чого навчитися. Наприклад, як відкрити серце тому, хто має повне право там бути. Ні, тому, хто на це заслужив. Я ж сильна духом жінка, чи не так? А сильні не здаються. Вони вміють чекати й терпіти.

Раптом задзижчав дверний дзвінок. Я кинулася відчиняти. Там стояв Ігор, тримаючи за руки дітей.

— Ключі забув, — винувато сказав він, заглядаючи мені в очі, і тихо додав: — Я думав, ти пішла…

— Ні, я тут, — прошепотіла я, притуляючись до його плеча. — Я тут…

Я прожила з Ігорем вісім довгих років. Які це були роки? Мабуть, щасливі. Залежить від того, що саме вважати щастям. Адже людині скільки не дай — усього мало, скільки не зроби — усе не так. Тому я дала собі слово навчитися бути щасливою. Щоранку я ставала біля люстра і, дивлячись на своє відображення, повторювала:

— Я щаслива. Чоловік мене кохає, у мене здорові діти, хороший дім. Я дужа, молода й гарна. Я щаслива.

Я всміхалася своєму двійникові в дзеркалі широкою білозубою усмішкою — спочатку вимушеною, але щоразу вона ставала дедалі щирішою. Із часом я навчилася жити з собою у відносній злагоді.

І все ж кожен рік життя з Ігорем здавався вічністю. Дні, схожі між собою, мов краплини води, хай і досить спокійні: дім, діти, чоловік. Коли в мене ставалися напади відчаю (а вони все ж ставалися), я відразу ж намагалася заштовхати їх углиб свідомості й думала: «Може, у моєму генетичному коді зламана програма під назвою “Щастя”? Або й зовсім стерта? Чому я не можу щиро радіти кожному дню і тому, що він приносить? Адже іншої дороги до щастя немає. Тільки радіти дрібницям і бути за них вдячною…»

Ігор і діти теж здавалися щасливими. Вони були раді, що мама нарешті навчилася всміхатися і навіть сміятися. Якби ж то вони знали, якою жорсткою дресурою мені давалися ті усмішки. Але їм і не потрібно того знати…

А потім сталося нещастя. Їх у моєму житті було чимало, але це переважило всі. Ігор потрапив у жахливу автокатастрофу. Він повертався з лікарні, де проводив консультацію важкохворої жінки. Сів в авто, але не пристебнувся. У нього на швидкості 250 кілометрів за годину влетіла «тойота» сина місцевого депутата — звична історія: п’яний мажор за кермом. Ігор вилетів у лобове скло просто на дорожній знак. На тому знаку англійськими буквами було написано «Стоп». От він і зупинився.

Чому Ігор не пристебнувся? Може, тоді б наслідки аварії не були такими жахливими? Це було не схоже на Ігоря, завжди акуратного, навіть педантичного. Забув, утомившись після виснажливого дня? Не знаю… Інколи мені здається, що ця катастрофа стала карою саме для мене, а не для нього, адже не можна без кінця експлуатувати чужу душу й почуття, навіть якщо робиш це мимоволі, несвідомо, тому що ти така, а не інакша.

Отже, 13 червня, у п’ятницю (яка іронія долі!) вночі, задзвенів телефон. Я відразу відчула: сталося щось жахливе. Ніхто не телефонує так пізно, аби повідомити про приємне.

Я довго не наважувалася взяти слухавку. Але ж телефон дзвонив, дзвонив, дзвонив, аж поки не почав відбивати в моїй голові церковними дзвонами. Тоді я нарешті відповіла.

— Слухаю, — ледве прошелестіла.

— Юліє Іванівно? — перепитали на тому кінці дроту. Я кивнула, наче там це могли побачити. — Це лікарня швидкої допомоги. На жаль, у нас погані звістки. Ваш чоловік потрапив в автопригоду. Приїжджайте. — Голос на тому кінці дроту назвав адресу лікарні.

— Він живий? — ледве прошепотіла я.

У відповідь довге мовчання.

— Живий, але надії мало. Тримайтеся.

Я впала в дивний ступор — так завжди було в критичних ситуаціях. Я не плакала, не впадала в істерику, а просто застигала: ні емоції на обличчі, ні сльозинки в очах. Як була мертвою царівною, так і залишилась.

Механічно почала збиратися до лікарні, потім згадала — діти! Я ж не можу їх лишити одних у темній хаті! Що ж робити?

Наче почувши мої думки, до кімнати зайшов Костя. На свої майже дев’ять років він був високим і міцним хлопчиком. Великі зелені очі яскраво сяяли навіть у напівтемряві. Він був дуже гарним. Уже зараз у ньому відчувалося те, що називають чоловічою харизмою. Інколи мені робилося лячно від того, бо я бачила в ньому продовження Кості-старшого — його батька.

— Щось із татом? — пошепки спитав він, вдивляючись мені в обличчя неймовірними очима.