Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

Минав час. Дні перетікали в тижні, мов гірські потоки — спокійно, в шелесті снігу, у тихому вітрі, що дмухав із вершин. Зимова тиша огорнула Суєн, і чим ближче було до Різдва, тим затишніше й тепліше ставало довкола — попри холод, який дедалі сильніше огортав селище.

Усе було прикрашено: хати й лавки обвивали ялиновими гілками, на дверях — вінки з червоними стрічками, у вікнах — свічки. На базарній площі встановили високу ялинку, під якою діти співали старовинних пісень. Сніг лежав пухким білим килимом, вкриваючи все, ніби старий добрий світ хотів розпочати нову історію з чистої сторінки.

Сояна й Кайро гуляли щодня. Вони ходили гірськими стежками, сміялись, іноді грались у сніжки, іноді просто мовчки стояли, дивлячись на схили, де сонце підсвічувало іній на ялинах. Вони разом купували яблука на базарі, годували птахів, ночами запалювали свічки в каміні й читали старі книги, що знайшли на горищі хатини.

Кайро зробив дерев’яну прикрасу — біле серце з вирізьбленими крилами дракона — й повісив її на двері.
— Щоб кожен знав, що тут живе любов, — сказав він, обіймаючи Сояну за плечі.

Одного вечора, коли сніг падав особливо м’яко, а повітря було прозоре, як лід, просто у двері хатини вдарилась стріла. Вона стирчала між дошками, мов тінь минулого.

На наконечнику — вузлик з папером.

Сояна одразу впізнала. Колись із Трояш домовились: якщо не буде іншого способу передати звістку — пустити стрілу з листом.

Розгорнула. Рука здригнулась.

"Сояно, якщо ти й Кайро не проти — ми з Імліром хочемо приєднатись до вас. Якщо ти ще пам’ятаєш… наше братство.
— Трояш."

Кайро, стоячи поруч, лише мовчки кивнув.
— Вона твоя подруга, а він мій друг. І тепер — ми їхня остання надія. Хай приходять.

Сояна відповіла — коротко, тепло, і відправила поштаря з селища з відповіддю.

Через кілька днів у селище зайшли двоє мандрівників — загорнуті в плащі, втомлені, сніг у волоссі, очі втомлені, але живі. Селяни дивились з острахом, бо обидва несли зброю й магію.

Сояна побігла їм назустріч, але зупинилась на півкроці, побачивши Імліра.

Він був блідий, змарнілий. Його очі — ті самі сріблясті очі — були спустошені, мов у людини, яка бачила смерть. Рухався повільно, ніби кожен крок — через біль.

Трояш зупинилась, торкнулась його плеча й звернулась до Кайро і Сояни тихим, глухим голосом:

— Після того, як ти пішла з «Нічної зорі»… вони прийшли. Стражники з північного загону. Без попередження. Без слів.
— Хто? — ледь чутно прошепотіла Сояна.

— Вони вбили Ніру. На місці. Просто так. За те, що не видала тебе. А потім — бабусю… — Трояш зупинилась. — Я… я була поранена Абелем. Ми з Імліром втекли. Лише ми. Усе знищено. Там війна між Абелем і Імператором.

Сояна мовчала. Її руки стислись у кулаки, а серце затремтіло. Кайро мовчки підійшов до неї й узяв за руку. Вона знову була тією, ким була до того, як зустріла його — самотньою, озлобленою, згорілою зсередини. Але тільки на мить.

Він не відпускав її.