Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Вона не одразу зрозуміла, що сталося. Вечір був спокійним, як і завжди після нічного концерту. Люди ще сиділи, хтось перемовлявся, хтось просто мовчки дивився у темряву поза вікнами філармонії. Марта посміхалась, прощаючись із відвідувачами, коли відчула щось дивне — якесь незрозуміле затихання у пальцях. Словно в них раптом оселилася тиша.

Вона занесла скрипку назад до кабінету. Поклала футляр на стіл. І щойно відкрила — зупинилась.

Один зі струн тріснув. А під грифом — тріщина. Тонка, майже непомітна, але для Марти — як розлом у ґрунті. Її пальці торкнулись деревини, і вона відчула, як звук зник. Він більше не жив у цьому інструменті.

Андрій зайшов за кілька хвилин.

— Щось не так?

Вона не відповіла одразу. Лише подивилася на нього, а потім — знову на скрипку. Її голос був спокійним:

— Вона мовчить.

Він підійшов ближче, подивився.

— Це гриф?

— І струна. І, здається... щось глибше. Це більше, ніж поломка. Це — знак.

Він сів навпроти.

— Можна відремонтувати. Заміна частини. Майстер з міста...

— Ні. — Вона перебила його м’яко, але твердо. — Це не просто інструмент. Це частина мого шляху. І він... завершився.

Марта взяла скрипку на руки. Обережно. Як щось живе.

— Вона була зі мною від початку. В селі. В тиші. В страхах. У перших акордах. У поразках. У любові. Але зараз — я інша. І вона — вже не для мене.

— Це боляче, правда?

— Так. Як прощання з собою.

Вони довго сиділи мовчки. Скрипка лежала між ними, як спогад. Як втрата. Як необхідність.

— І що далі? — спитав він.

— Я куплю нову. Але не ідеальну. Не дорогу. А ту, яка... говоритиме.

— Як?

— Серцем.

Марта встала, притиснула скрипку до грудей востаннє — не як музикант, а як донька, жінка, дівчинка, яка колись тримала її в руках, коли світ був більшим за неї.

— Я не забуду тебе, — прошепотіла.

І поклала інструмент у футляр. Закрила його повільно. Плавно. Назавжди.

Цієї ночі у філармонії не звучала музика. Але ніхто не скаржився. Бо всі відчули: іноді найгучнішим є момент тиші, коли народжується новий звук.

А поки що — треба було відпустити забутий.