Читати книгу - "Обитель героїв"

вовкодави. Не має значення, чи доводилося добровольцям місяць кам'яніти в трансі, сидячи в оточенні капітулу Дозору, вбираючи біль, що сягає корінням у сиву давнину, сплавляючи його із власним болем — чи це плітки, а процес навернення відбувався зовсім інакше? Важливо інше: внаслідок надзвичайно складних, загадкових метаморфоз мана всередині майбутнього блокатора зазнавала докорінних змін — якщо завгодно, перегравала чи сквашувалася! — перетворюючись на якісно новий продукт. Виноград на вино? Вино на оцет?! Руда — на меч?!

Ставши блокатором, колишній маг втрачав набуту роками майстерність.

Запалити свічку помахом руки? Ні. Змінити напрямок вітру? Ніяк. Накласти закляття на замок, ключ або двері? Ніскілечки. Провидіти долю, вергнути блискавку, приборкати інфернала?! Ні краплиночки.

«Всі найгірші інстинкти людини — ненависть, гнів, жорстокість, жага помсти — облагороджуються та освячуються, якщо імпульсом до них слугує „любов до дальнього“. Вони обертаються на свою власну протилежність: гнів стає обуренням, жага помсти — прагненням відновити зганьблену справедливість, ненависть — неприйняттям до зла, жорстокість — суворістю принципів».

Так писав Шимон Франке, найбільший дослідник блокації, у трактаті «Етика любові до дальнього».

Правий він чи ні, судити не нам.

Від дня навернення блокатор бачив тридцять шість шарів реальності в образі трьох дюжин струн велетенської арфи. І був здатний змінити звучання будь-якої струни, змусити звук замовкнути або викривитися, збити настройку, натиснувши на педаль чи вміло підкрутивши леверс. Той, хто мав вуха, говорив із блокатором і не чув; точніше, чув викривлено. Той, хто мав очі, дивився на блокатора й не бачив; точніше, потерпав від вибіркової короткозорості чи далекозорості. Той, хто мав ману, вихлюпував її на блокатора, перетворюючи витонченим заклинанням — і промахувався; точніше, ризикував облитися з голови до ніг, виявивши, що вода зробилася кров’ю, кров — киплячим оловом, а окріп — холоднішим за крижинку за пазухою.

— Сволота! — тільки й сказав Етьєн Круасан, чаклун-подорожник, спробувавши заплутати блокатора Флавеля Листаря в трьох соснах. Грубо? Мабуть. Але чого не скажеш на п’ятий день блукання в лісі, оскільки «рябий ступор» через кашель посеред наговору перетворився на «рибу-штопор», закручуючи твої проїзні шляхи гвинтом!

— Ми повинні визнати, що шкірка від лимона здатна вирішально вплинути… — писав у рапорті десятник варти Костка Малець, звітуючи про провал операції із захоплення блокатора Ну ми Ґедзя. Точніше, рапорт строчив писар, облагороджуючи красним письменством чорну лайку десятника Костки, який послизнувся на рівному місці й відбив об бруківку куприк.

«Навряд чи я потягну профоса Дозору Сімох. А якщо профос не один…» — думав малефік Андреа Мускулюс рік тому, стоячи над незнайомим трупом у Фільчиному бору. І правильно думав.

Чи багато було блокаторів?

Ні. Небагато.

Капітул Дозору Сімох, навіть відчуваючи брак блокаторів, твердо знав: борони небо, щоб таких людей стало багато.

CAPUT X

«У ПОРТУ ДИВЛЮСЯ НА ФРЕГАТИ — ЯНГОЛАМ БИ ВАМ ДОПОМАГАТИ!..»

— У чому справа, Іридхаре?

— Посильний, ваша світлосте. Вимагає вас.

— Посильний?

— Так. У нього пакет. На ваше ім’я.

— Нехай увійде й зачитає.

— Вголос?

— Звісно, вголос.

На обличчі барона читалося болісне, жахливе відчуття deja vu. Дуже схожий вираз, тільки стократ сильніший, міцно окупував фізіономію нігтяря, що обслуговував його світлість. Анрі навіть почала побоюватися, що цирульник знепритомніє.

— А раптом там службові таємниці? — боязко пискнув нігтяр, смикнувши шпателем.

На щастя, шпатель не зачепив службового стигмата фон Шмуца.

* * *

— Ваша світлосте! Це я! Вони мене зат-тримують!

— Перестаньте ломитися, добродію! Тут приватна цирульня, а не бордель!

— Вульгарний гол-лій! Геть!

— Що ви собі дозволяєте?!

— Ваша світлосте! Веліть цьому п-п-п’я… п-п’явочнику згинути!

Ніколи раніше Анрі не чула, щоб отак кричали: поєднуючи в єдиному пориві гнів монарха, послужливість дворецького та могутнє, гідне філософа-циніка, почуття власної гідності. Вігіла зменшила концентрацію флогістону, через що екран зробився дірчастим і легковажним, як дербантські мережива. У дірах виник кумедний чоловічок, схожий на нерукотворний пам'ятник самому собі. Жовті панчохи, підв'язки хрест-навхрест, плащ обшито таким широким бордюром, що не зрозумієш, з якої матерії він зроблений. Кругло набиті плечі й випнуті клином груди камзола робили посильного комічною пародією на Гусака-в-Яблуках, покровителя геніїв повітря.

Хвацько зірвавши нюрландський ковпак з пір'ям і розмахуючи ним на кшталт меча, гість тіснив сімох працівників цирульні вглиб зали.

— Безмірно радий, — похмуро сказав барон з виглядом людини, якій з'явився дух безневинно убієнного татуся, вимагаючи помсти. — Пані Кукіль, не турбуйтеся. Це мій камердинер, Любек Люпузано. Турботливий, відданий, наполегливий. Джерело чеснот. Щодо решти…

Героїчний Любек прорвав ланцюг оборони й кинувся в пролом, не чекаючи, поки Конрад перейде від чеснот до інших якостей камердинера.

— Ваша світлосте! Змучений почуттям стурбованості, д-дерзнув я…

— Коротше, Любку.

— Д-доставив у готель д-додаткове майно, що, як вид-диться мені, прикрасить перебування…

— Ще коротше.

— Ви сьогод-дні просто тиран, — засмутився Любек, витираючи ковпаком піт. — Найняли б собі німого камердинера… Ось, вручили в готелі. Звеліли розшукати вас і перед-дати. А д-де вас шукати по вихід-дних? Тільки тут…

— Хто вручив?

— Самі, либонь, звеліли: коротше, мовляв…

— Любку! Згною!

— Гонець. Замовний, з Гончої Бандерильї. Вони у вихід-дні за под-двійний кошт бігають. Морд-да хитра, од-дягнутий з претензіями. Лист особистий, пахне парфумами.

— Якими?

— «Літній сон». Жасмин, гальбанум, гіркота тубероз. На периферії легкі тони род-д-д… род-д-до-д-денд-д-дрона.

Анрі відчула гострий напад заздрощів. Таланить же декому зі слугами! Але барон супився, похмурніючи з кожною секундою.

— Читай уголос, — звелів він, виразно кивнувши на адресу нігтяря.

Кивав фон Шмуц із подвійним змістом: мовляв, і руки зайняті, і службові таємниці в листах, що пахнуть туберозами, навряд чи знайдеш.

— Любий Кончину! Я вся знемогла! — почав декламувати камердинер, зламавши печатку та розгорнувши ароматне послання. — У глибинах мого єства озиваються луною…

Усередині Анрі щось булькнуло. Зціпивши зуби, вона вступила в героїчну боротьбу з реготом. Навпроти кусав губи нігтяр, розглядаючи шпатель, наче вперше його побачив.

— Далі! — звелів залізний квіз, качаючи жовна на вилицях.

— …луною твої поцілунки! Прийд-ди в мій буд-дуар — де балд-дахін на стовпчиках, і пристрасне колихання тюлевих гард-дин. Чашка гарячого молока жд-де тебе. Тато Сатирос обіцяє бути чемним і не кусатися. Я теж. Навіки твоя, Шиммі Веселунка.

Хазяїн Іридхар утік до п'явкової зали, звідки відразу долинуло басовите ухкання. Напевно, п’явки з’їхали з глузду, порушивши обітницю мовчання.

— Що на печатці, Любку?

— Закоханий сатир обіймає німфу. У ребристому колі.

— Можеш іти додому. Пані, перестаньте хихотіти та подбайте про конфіденційність.

Анрі повернула екран у колишній стан.

— З кого смієтеся? — поцікавився барон, дочекавшись ствердного кивка. — Особисто мені, знаєте, не до сміху. Криптограма від прокуратора Цимбала — кепський привід для веселощів. Мене терміново викликають. На чашку гарячого, будь воно