Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Серце гарпії 📚 - Українською

Читати книгу - "Серце гарпії"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Серце гарпії" автора Марина Соколян. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 58
Перейти на сторінку:
й задзвонили, кому слід. Є там один такий майор із відділу боротьби з незаконним обігом наркотиків — знаний звитяжець тої борні, то він якраз усім і керував… Тим-то внутрішня безпека так і забігала, разом зі згаданими, не проти ночі кажучи, службами.

Галя роздумує якусь мить.

— То Вадима відпустять?

— Оце вже не знаю, — зітхає Ярка. — Але в Юхима з Ганичкою є надія. Якщо подадуть апеляцію, звісно, якщо не відступляться…

— Вони не відступляться! — затято мовить гостя. — То такі люди! Все закладуть, а сина виручать!

— Ну, дай-то боже… — стомлено мовить Ярка.

А все ж таки віє холодом! Підвівшись, вона підходить до вікна, аби засвідчити — нарешті! Блимає вдалині — і не примарними вогнями, але справжніми зірницями!

— Це ж треба… — стиха мовить Галя якимось мовби придушеним голосом. — І злочин розкрити, і дати старим надію… І я… І мені… А ти кажеш…

Ярка рвучко обертається, і справді: Галя мружиться, стримуючи розчулені сльози.

— Ти знаєш, — опанувавши себе, промовляє вона, — ми з Максимом домовились: місяць тут, місяць — в місті. Я буду фіалки вирощувати. Колекційні, на продаж…

— Молодець, — лагідно каже Ярка, присідаючи поруч. — А що Ніка?

— Він… він трохи побув з нею, і каже — розумна! — гордо, попри глянець сліз усміхається Галя. — Ти ж знала, правда? Знала, що так і буде?

— Та де вже, — мимрить Ярка, опускаючи очі. — Може, мала надію…

Серце її зненацька починає калатати в грудях. І пекучий жар, червінь сорому заливає щоки. От-от, лише трохи…

— Я вдячна тобі, — врешті тихо каже Галя. — Сподіваюся, зможу колись відплатити…

Ярка підкидається, наче попечена. Підхоплюється на ноги. Тоді сідає знову. Так не можна, так не можна, так не можна, господи…

— 3-зможеш… — затинаючись, мовить вона.

Відвернувшись, вона опановує подих.

— Але перше, я хотіла би, — безживно каже вона, — я хотіла би, щоб ти знала правду.

— Правду? — дивується Галя. — Про що, Ларо?

Ярка сміється — коротко і гірко.

— Про мене, Галю. Я — не Лара. Не цілком — Лара. Мене звати Ярослава Немирович.

Галя позирає здивовано — звичайно, звідки їй знати, пощо заброда мусила перебрехати власне ім’я… І тоді Ярка розказує їй усе — усе відтоді, як її шлях перетнувся з Володимиром Франком, а Франкова хода по тому — з останньою доріжкою Артура Потебні. Розказує про правду і кривду, про любов і про владу, і врешті — про криваву пляму на вичовганому хіднику… Розказує про власний страх і про рішення, прийняті відтоді… про плани і сподівання, про те, чого хотіла би досягти… А коли врешті закінчує свою розповідь — за вікном уже щодуху ллє омріяна злива, а проте ані Ярка, ані гостя, здається, не відзначили її початку.

І очі Галі не сяють більше ані гордістю, ані добротою.

— Значить, он воно що… Значить, ти від самого початку нас дурила?

— Ну, я… так, можна сказати, що і так…

— Використовувала, еге ж? Мене, Ніку… нас усіх?

Ярка не відказує. Та і справді, що вже тут скажеш…

— Не знаю, Ярослава, — її ім’я — немов плювок. — Не знаю, як ти можеш після цього сподіватися…

Ярка зводить очі.

— Сподіватися на нашу допомогу.

Галя підводиться, відсуває ослінчик.

— Мені треба йти.

— Але дощ!

— Нічого.

Галя відвертається, горда, немов цариця. Не обернувшись, рушає до дверей і лише на сходах затинається на мить, одразу ж, утім, вирівнюючи ходу.

Ярка ошелешено блимає, притискає руки до обличчя.

І зненацька її розбирає сміх.

Але, серденько, ти й начудила! Не знаю, чи чуєш мене, чи вже цілком оглухла? Не знаю, чим керувалася, сказавши — совістю? Підступом? Навіть і я вже не відаю — дідько тебе розбере! Але якщо раптом совістю — о, диво дивнеє! — не знаю, бігме, не знаю, наскільки це диво на часі!

* * *

Так, я не знаю багато чого, і не варто цьому дивуватись. Ти, певно, звикла, що я маю відповідь на кожне питання, але буває так, що ані питання, ані відповідь не мають жодного сенсу. Я — всього лише твій етичний барометр, а у згаданих випадках етики недосить.

Бо що таке етика? Штучна перепона між стимулом та реакцією, коротка мить на роздуми, що дозволяє іноді зневажити покликом природної потреби. У цьому наша сила, сестро, у цьому — наша слабкість. Каюся, може і я невільно підказала тобі кілька хибних рішень… Часто думаю, а чи не варто було мені змовчати, давши тобі можливість прислухатись до того, що було раніше від мене?

Відомо: не виживе ані хижак, обтяжений співчуттям до жертви, ані здобич, що прагне побрататися з хижим звіром. У них немає вибору: тваринне знання про друга і ворога не підлягає оскарженню. Ти скажеш: любов, ми подолали ворожнечу любов’ю… Так, нас напучували: люби ближнього, і байдуже, хто він — суперник, друг чи ворог. Любити, безумовно — гідна справа, однак такий гуртовий підхід розмиває знання про іншого, отож, бува, зневажаємо друзів, ображаємо рідних, а любимо чомусь ворогів.

Я не претендую на безпомильність і не буду відраджувати тебе любити. Це неможливо, та і зрештою, любов не має до мене жодного стосунку. Я можу дати лише одну коротку мить. Тож скористайся нею, як належить.

* * *

Вона не просила нічого. Цілісінький божий день. Вона знала — мама цього не любить. Мама пообіцяла: як даси мені спокій, то почитаю тобі ввечері. Так-так, із тої книжки, червоної, з відірваним корінцем. А як будеш скиглити, то, значить, не почитаю. Отож Ярка і не просила. Цілий подвиг для дитини чотирьох з половиною літ.

Але як же хотілося попросити, поскиглити! О, Ярка відмалечку чудово вміла циганити і канючити, здіймати гіркий плач або дикий вереск — усе задля того, аби дістати своє. Переважно батьки не витримували психічної атаки і давали бажане, але іноді — от як тепер — щось їм перемикало, і тоді вони сукупно влаштовували донечці Виховний Момент.

Слід визнати, час було вибрано досить розумно. Літня відпустка, омріяний відпочинок на турбазі коло озера: це ж скільки можливостей для розваг! Можна, приміром, принести батькам до ліжка паршиве кошеня — як тоді мама зраділа, страшне! Можна також покататись на підводі, залізти, поки ніхто не бачить, і — вйо, коники! Тато довго біг тоді вдовж дороги, із таким, значить, кумедним підстрибом, кричав, не знати чого… Ну та нічого, тато бігати любить! Але озеро! Озеро — ото

1 ... 52 53 54 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Серце гарпії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Серце гарпії"