Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Іди вже купасі,— відповіла вона, — а я тим часом перехилю чарочку.

Назавтра ми встали вдосвіта, поснідали й подалися нишпорити по узліссю та глибоких видолинках, де до схід сонця Друпі бачив буйволів. Але їх уже не було й сліду. Ми ще довго ходили, та так і повернулись до табору ні з чим і вирішили послати автомашини по носіїв, а самі йти пішки туди, де сподівались знайти воду в руслі річки, що витікала десь на гірському схилі — трохи далі від місця, де звечора ми бачили носорогів. Там, ближче до гори, ми думали стати табором, щоб звідти обстежувати нові місця на узліссі.

Ваговози мали привезти Карла, який досі самотньо полював на куду. На нього, здається, напала нудьга, чи відчай, чи те й те «разом; наступного дня він міг би вирушити в долину Ріфт — роздобути м'яса й пополювати на сернобика. А якби ми вистежили гарного носорога, то відразу б сповістили його. Вирішили в дорозі стріляти в носорогів тільки при зустрічі з ними, щоб передчасно не сполохати їх, до того ж у нас кінчалося м'ясо. Носороги, видно, страшенно полохливі,— я ще у Вайомінгу пересвідчився, як ляклива дичина кидає зручні для полювання місця — невелику або й середніх розмірів рівнину чи то смугу пагорбів — після перших же пострілів. Старий порадився з Друпі, ми розробили план дій і послали Дена з ваговозами — вербувати носіїв.

Під вечір вони привезли Карла, його спорядження і сорок мбулусів, гарних тубільців з пихатим вождем — єдиним серед них у шортах. Карл змарнів, зблід, у очах проглядали втома й майже розпач. Він вісім днів полював на куду, вперто вистежував дичину серед пагорбів і не міг ні до кого й озватися по-англійському; за всі ці дні вони бачили тільки двох самиць куду та ще сполохали одного самця, не досяжного для кулі. Провідники казали, що бачили й другого самця, але Карл подумав, що то конгоні, чи то йому здалося, ніби вони сказали йому, що то конгоні, й не вистрелив. Він неабияк лютився на них через це, а взагалі полювання вийшло невдале.

— Я не бачив у нього рогів. Не вірю, що то був самець, — казав Карл. Полювання на куду стало тепер для нього болючою темою, тож ми її більше не зачіпали.

— Нічого, в долині він уполює сернобика й заспокоїться, — зауважив Старий. — Невдача гнітюче подіяла на нього.

Карл схвалив наш задум, за яким ми мали перебратись на нове місце, а він вирядитись по м'ясо.

— Як скажете, — відповів він. — Згоден геть з усім.

— Трохи постріляє — повеселішає,— мовив Старий.

— Ми вб'ємо носорога. А потім ви. Хто вб'є перший, вирушить у долину на сернобика. А може, вполюєте сернобика ще завтра, коли підете по м'ясо.

— Як скажете, — повторив Карл. Він з гіркотою згадував оті нещасливі вісім днів, коли в спекоту видирався на пагорби, вставав удосвіта, а вертав уже поночі, полюючи на дичину, що її суахільську назву ніяк не міг запам'ятати, ходив із слідопитами, котрим не довіряв, їв наодинці, не мав співрозмовника, а дружина, з якою не бачився вже три місяці, була за дев'ять тисяч миль; цікаво, як там його собака та як там на роботі, і де вони в дідька подівались, ті антилопи, невже він схибив, коли стріляв, але ні, не могло такого бути, ніколи не схибиш у справді відповідальну мить, певно, що ні — він у це твердо вірив, а що, коли він розхвилювався і все-таки схибив, і чому це хто-зна-відколи немає листів, тільки ж провідник сказав, що то конгоні, атож, усі вони так сказали… Але нам він і словом не прохопився про це, а тільки мовив: «Як скажете» — якимсь аж розпачливим голосом.

— Ну ж бо, веселіше, хлопче, — мовив я.

— А я і так веселий. З чого це ви взяли?

— Випийте.

— Не хочу пити. Хочу куду, — дідько б його вхопив!

Згодом Старий зауважив:

— А я гадав, він упорається сам, якщо ніхто не буде квапити й смикати його. Але все обійдеться. Він молодець.

— Треба, щоб хтось чітко вказував йому, що саме робити, й водночас не заважав йому, не сіпав його, — сказав я. — Для нього найбільша мука — стріляти при людях. Він не такий задавака, як я.

— Він звалив леопарда на диво гарним пострілом, — докинув Старий.

— Двома, — уточнив я. — Другий був такий же влучний, як і перший. Чорт забирай, він чудово стріляє. Утре носа будь-кому з нас. Але він нервує, а я його підганяю і дратую цим ще дужче.

— Так, часом ви до нього надто прискіпливі,— погодився Старий.

— Але ж він добре знає мене. Знає моє ставлення до нього. Він не ображається.

— І все ж, гадаю, з нього будуть люди, — сказав Старий. — Головне бути впевненим у собі. Адже він справді влучний стрілець.

— Ще б пак! Він поклав найкращого буйвола, найкращого водяного козла й найкращого лева, — визнав я. — Йому нема чого нарікати.

— Найкращого лева вбила мемсаїб, друже. Затямте собі.

— Радий це чути. Проте й він убив чудового лева й здоровенного леопарда. Усе, що він уполював, гарне. У нас іще вдосталь часу. Тож йому нема чого журитися. Якого дідька він такий похмурий?

— На полювання треба вийти рано-вранці, поки не надто спечно для маленької мемсаїб.

— Вона краще себе почуває, ніж усі ми.

— Вона просто чудова! Ходить коло нас, як маленький тер'єр.

Ополудні ми ходили на пагорби й довго оглядали місцевість у бінокль, але нічого вартого уваги не побачили. Після вечері ми всі сиділи в наметі. Маму неабияк обурило порівняння з тер'єром. Якщо вже бути схожою на собаку, — чого вона, звісно, не бажала, — то вже на вівчарку, породисту, сухорляву, довго-^ ногу й гарну. Її хоробрість була така природна й така простодушна, що вона зовсім не думала про небезпеку; та й від усіх небезпек нас оберігав Старий, а до нього вона почувала цілковиту довіру й щиро обожнювала його. Старий був для неї взірцем справжнього чоловіка: хоробрий, великодушний, розумний, з почуттям гумору, терплячий і чуйний, він ніколи не втрачав самовладання, не хвалився, не скаржився, — хіба що жартома, — полюбляв хильнути, як і личить справжньому чоловікові, і, на її Думку, був напрочуд вродливий.

— Як ти вважаєш — Старий гарний?

— Ні,— відповів я. — От Друпі гарний.

— Друпі